СПОВІДЬ МАСКИ. Розділ 4

Розділ 4

Як не дивно, «звичайне життя», що його я так жахався, не квапилося починатись. Тривало якесь сум’яття, думати про завтрашній день не хотілося ще дужче, ніж під час війни.

Повернувся з фронту старшокурсник, який позичав мені студентську форму, тож я її повернув. І надовго впав у хибну певність, ніби тепер позбувся спогадів — чи минулого.

Померла сестра. Виявилося, що і я здатен плакати, й це мене трохи розрадило. Соноко познайомили з якимось чоловіком, і вже відбулися заручини. Невдовзі по смерті моєї сестри вони одружилися. Чи варто казати, що в мене тягар звалився з плечей? Я пишався собою. Адже це був природний наслідок того, що не вона мене кинула, а я її.

Багаторічна кепська звичка пояснювати веління долі перемогою власної волі й власного розуму зросла мало не до безуму. У властивостях того, що я називав розумом, було щось безпутне, щось від почуття тирана, якого темний випадок підніс на трон. Віслюк-тиран не передбачає страшної помсти за деспотизм.

Наступний рік я провів у непевному оптимізмі. Поверхово займався правом, машинально ходив до університету, машинально повертався додому... Й ні до чого не прислухався, ніщо не прислухалося до мене. Я сприймав житейські справи з посмішкою знавця — як молодий буддійський чернець. Я не відчував, що живий, як не відчував би, що помер. Я, здається, забув. Забув, що розтанув без сліду той природний потяг до самогубства у вигляді смерті на полі бою.

Справжнє страждання не квапиться. Достеменно як сухоти: почуваєшся зле лише тоді, коли хвороба зайшла надто далеко.

Певного дня я видобув з полиць книгарні, де що не день прибувало нових видань, перекладну книжечку в невибагливій паперовій палітурці. То були велемовні есе певного француза. Один рядок навмання розгорнутої сторінки впав мені в око. Але якась непрошена бентега змусила мене захлопнути книжку й поставити назад на полицю.

Наступного ранку по дорозі на заняття раптова згадка погнала мене знову до книгарні за вчорашньою книжкою. На лекції з цивільного права я поклав її біля розкритого зошита й відшукав той рядок. Він викликав у мені ще виразнішу бентегу, ніж учора.

«Сила жінки зумовлена тільки мірою страждань, що їх вона може завдати коханому чоловікові».

В університеті я заприязнився з певним студентом. То був син власника старої цукерницької фірми. В ньому відразу неважко було розпіз­нати нудного зубрила, але зневажливе ставлення до людей і життя, та ще майже така, як у мене, хирлява ста­тура викликали співчуття. Я виробив у собі подібний цинізм для самозахисту й через зарозумілість, а його поведінка здавалася безпечнішою, бо корінилася в самовпевненості. Я замислився: звідки та певність самого себе? Трохи згодом, розпізнавши в мені дівича, він з виразною зверх­ністю, зарозуміло-насмішкувато зі­знав­ся, що вчащає до злачних місць. І напосівся, щоб я приєднався якось до нього:

— Надумаєш — дзвони! Сходимо разом.

— Авжеж... Може, й сходимо... І то невдовзі. От тільки зберуся з духом, — відказав я.

Він знічено чмихнув. Було помітно: він відчув мій психічний стан, а згад­ка про те, що й він не так давно почувався так само, навіяна мною, його сконфузила. Я занепокоївся. Те знайоме занепокоєння викликало ба­жан­ня, щоб мій справжній стан до подробиць співпав із станом, який він уявляв.

Невинність — своєрідний егоїзм, до якого змушує хіть. Моя справжня хіть була така потаємна, що не дозволяла навіть цього малого потурання влас­ним забаганкам. При цьому хіть удавана — цебто суто абстрактна цікавість до жінок — надавала таку холодну свободу, що егоїзмові просто не лишалося місця. Цікавість не визнає моральності. Вона — чи не найне­мо­ральніше з людських прагнень.

Я потай розпочав жалюгідні вправи: збуджувати в собі хіть, вдивляючись на голих жінок на фото. Але звісно, моя хіть і не думала озива­тись. Я спробував інакше — вдаючись до відомої «поганої звички», спочатку не уявля­ти собі нічого, а поступово перейти до того, щоб уявляти жінок у найроз­пусніших позах. Подеколи мені здава­ло­ся, ніби я досяг успіху. Але той успіх містив у собі скажену удаваність.

Врешті-решт я зважився: або пан, або пропав! Зателефонував приятелеві й по­про­хав чекати мене в кав’ярні в неділю о п’ятій. Від другого по війні Нового року саме минуло півмісяця.

— Нарешті зважився! — зареготав той у слухавку. — Гаразд, підемо разом. Я все одно збирався. Дивися, не підведи!

У вухах іще лунав його сміх. А я міг відповісти йому лише кривою посмішкою. В мені ще жевріла надія, а втім, ні, просто марновірство. Небез­печне то було марновірство. Й небезпе­ку зумовлювала тільки пиха. Найзви­чай­нісінька порожня гордість змушу­вала думати, що парубка двадцяти двох років навряд чи хто сприйме за незайманця.

День, на якому я утвердив свою рі­шу­чість, був день мого народження.

...Ми дивились одне на одного, ніби шу­каючи потемки: він знав, що сього­дні так само кумедні його діловитий вигляд, гучний регіт і все інше, й тільки пускав клуби цигаркового ди­му. Аби порушити мовчанку, витис­нув із себе слівце-друге про недопе­чені солодощі в кав’ярні. Я начебто й не розчув. І сказав таке:

— А тобі теж сміливості не позичати. Адже той, кого вперше ведеш у таке місце, стане або другом, або ворогом на все життя.

— Ой, не лякай! Сам бачиш, який я слабко. Навіщо мені ще й ворог на все життя!

— Знаю, тому й захоплений, — трохи зверхньо відказав я.

— Коли так, — вирішив він, — треба тобі десь випити. Бо то занадто на тверезу голову.

— Ні, не хочу! — Я відчув, як терпне обличчя. — Так піду, не питиму. Вже на таке мені відваги вистачить.

А далі тьмавий трамвай, тьмава елек­тричка, незнайома станція, не баче­ний досі квартал, завулок — шерега жалю­гід­них бараків, жіночі обличчя, наче маски з пап’є-маше в світлі фіоле­то­вих і червоних ліхтарів. Завсідники веселих кварталів безмовно чалапали туди й сюди по розкислих від відлиги доріжках з таким звуком, ніби йшли босоніж. Жодних бажань. Сама бентега підганяла мене, немов дитина, що просить пополуднувати трохи ра­ніше.

— Мені однаково, де. Кажу тобі, мені однаково! — Кортіло втекти світ за очі від хтиво-солодких голосів дівиць: «Сюди, сюди, на хвильку!»

— Цей дім краще обминути. А як тобі он та? Непогана мордочка! Та й там порівняно безпечно.

— Мені байдуже, яка там у неї мордочка!

— Коли так, підберу тобі кралечку. Щоб потім не лаявся!

Щойно ми наблизилися, дві жінки підвелися, наче вчаровані. Ми поба­чи­ли, який низенький будиночок — вони мало не впиралися головами в стелю. Виставляючи в усмішці золоті зуби й ясна, довготелеса дівуля з тохокуською говіркою провела мене до закутка в п’ять квадратних метрів.

Почуття обов’язку веліло обійняти її. Коли ж, притримуючи, я потягся її цілувати, вона захихотіла, стріпу­ю­чи круглими плечима:

— Та ні! Вимастишся помадою! Отак треба!

Повія розтулила обведений помадою великий рот, повний золотих зубів, і висунула міцний, мов палиця, язик. Я, мавпуючи, висолопив і свій. Наші кінчики язиків торкнулись... Сторон­ньому це годі зрозуміти. Яким жахливим болем може обернутися нечут­ливість. Я відчув, як моє тіло терпне від жахливого, цілком невідчутного болю. І впав на подушку.

За десять хвилин моя неспроможність вже не потребувала подальших доказів. Від сорому я ладен був запастися в землю.

Гадаючи, що приятель нічого не завважив, кілька найближчих днів я почувався підупалим — і водночас одужував. То був короткочасний супокій хворого на невиліковну недугу, коли він бодай дізнається, на що слабує. І розуміє, що супокій його нетривкий. А серце чекає вмиротворіння безнадії, безвиході — вічного впокою. Так, певно, і я нетерпляче чекав удару, що зажене мене в глухий кут, — сказати б, затишшя в безвиході.

За місяць я кілька разів бачився в університеті з приятелем. І обоє ми воліли не торкатися того випадку. Через місяць він завітав до мене з іншим моїм приятелем, відомим бабієм. Той юний марнославець не раз похвалявся, що вдовольнить будь-яку жінку щонайбільше за п’ятнадцять хвилин. Розмова врешті-решт перейшла на те, на що мала перейти:

— Мені вже несила! Сам собі не можу дати ради, — жонолюбний приятель втупився мені в обличчя. — Якби серед моїх друзів знайшовся імпотент, я б йому тільки позаздрив. Та де там позаздрив, я б його заповажав!

Помітивши, як я мінюся на обличчі, перший мій друг поквапився змінити тему:

— Ти мені обіцяв дати почитати Марселя Пруста. Це щось цікаве?

— Авжеж, цікаве. А знаєш, Пруст — содоміт. Плутався зі служниками.

— Це що таке — содоміт? — Я вдав, ніби не розумію, і відразу збагнув, що, чіпляючись за незначуще, щосили намагаюся, аби мою похибку не помітили.

— Содоміт... Це содоміт і є! Не знаєш хіба? Ну, мужоложець.

— Уперше чую, що Пруст із таких. — Я відчув, як тремтить мій голос. Показати, що розсердився, означало дати поживу співрозмовникам. Але те, що я витримував той ганебний удаваний спокій, теж навіювало бентегу. Вочевидь приятель щось відчув. Даремно він відводив очі від моїх.

Коли об одинадцятій обридлі гості забралися геть, я забився у свою кімнату й усю ніч не спав. Я рюмсав, аж поки завітали звичні криваві видіння й утішили мене. І я здався на ласку тим найближчим друзям — нелюдським видивам.

Я потребував розради. Я вчащав на гулянки до давніх приятелів, розуміючи, що винесу звідти лише порожні розмови й гіркий осад. А проте на тих збіговиськах зарозумільців я чомусь почувався легше, ніж із університетськими друзями. Там були на диво пихаті панночки й співачки-сопрано, недійшлі піаністки й новоспечені заміжні жінки. Танці, невелика випивка, нісенітні ігри та присмачені еротикою піжмурки іноді тяглися до ранку.

На світанку ми часом засинали танцюючи. Аби розігнати сон, ми влаштовували гру — на підлозі розкидали подушки-футони, а коли раптово зупиняли музику, треба було займати їх парами; кому ж місця не вистачало, мусив виконати фант. Коли танцюристи стрімголов кидалися до подушок, зчинялася ціла буча. Невдовзі жінки й собі забували про пристойність. Найвродливіша панночка, штовхаючись з усіма, гепалася сідницями на подушку, аж спідниця закочувалася мало не до пояса, й тільки хихотіла, сп’яну не звертаючи на це уваги. Стегна вона мала білі й лискучі.

Раніше я, певно, відразу б одвів погляд, як інші юнаки, які не попускали власній хоті, бо й на хвилю не забував своєї гри. Але відтоді я був уже не такий, як досі. Без краплини сорому — природженого сорому — я дивився на ті білі ніжки, мовби на якусь річ. І раптом із пильного погляду зродилося гнітюче страждання. Воно нашіпту­вало мені: «Ти — нелюд. І не маєш нічого спільного з людьми. Ти чудернацьке безвідрадне створіння, якому не стати людиною».

На щастя, надійшла пора готуватися до державних іспитів; обридлі сухі заняття забирали весь час, і це дозволяло відійти від того, що ятрило тіло й душу. Після тієї ночі, коли безсилля заполоняло життя до останнього закутка, а серце повнилося смутком, я кілька днів ні до чого не міг докласти рук. Потреба довести самому собі свою спроможність ставала що не день нагальніша. Мені здавалося, без цього я просто не проживу. При цьому не було чим зарадити природній розпусності. Нагоди вдовольнити, бодай найпоміркованіше, мою неймовірну хіть, у нашій країні не було.

Настала весна. Під личиною позірного спокою в мені таїлося неймовірне роздратування. Я почувався так, ніби сама пора року була ворожа мені, втім, вона сама повсякчас нагадувала про це шаленим вітром упереміш із піском. Якщо повз мене проносився, мало не зачепивши, автомобіль, я подумки лаяв його чім світ стоїть: «Ну чому ти не переїхав мене!»

Я самохіть накинув собі силуване навчання й триб життя. Коли в перервах між заняттями я виходив у місто, то раз по раз ловив запаленими очима зчудовані погляди перехожих. Для людей життя складала череда сумлінних днів, я ж знав, що мене чекає ядуча змора, зроджена з нехлюйства, розбещеності, буття без найменшого уявлення про завтрашній день, і вкрай прокислого неробства. Проте якогось пополудня наприкінці весни в приміській електричці серце моє забилося так швидко, ясно й чисто, аж перехопило подих.

Бо крізь просвіт у натовпі я помітив на сидінні навпроти постать Соноко. Побачив під іще зовсім дитячим чолом її щирі, смиренні, невимовно лагідні очі. Я підхопився з місця. Один з пасажирів, що стояв поруч, відпустив поруччя й рушив до виходу, і я виразно побачив обличчя жінки. То була не Соноко.

У грудях ще калатало. Серцебиття найлегше було б пояснити несподіванкою чи болем, але я таким поясненням не міг спростувати чистоту почуття тієї хвилі. Пригадалося, що́ я відчув. коли побачив Соноко на платформі вранці дев’ятого березня; відчуття було достеменно таке, як нинішнє, й ніяке інше. Схожий був навіть нестерпний смуток.

Цей незначний спогад не виходив мені з голови й на кілька наступних днів укинув мене в сум’яття. Але чому? Адже я не люблю Соноко, я взагалі неспроможний любити жінку! Та самоаналіз, навпаки, наче збудив опір. Хоч і до вчорашнього дня був єдиним, що лишалось у мені справжнього й покірного.

Отак спогади раптом відновили в мені свої права, й той переворот прибрав виразної форми страждання. «Незначний», два роки тому ніби забутий спогад, вигулькнув просто перед очима — надзвичайно великий, наче позашлюбна дитина, яка підросла десь. Він не мав ні присмаку «солодкості», що його я подеколи витворював з нічого, ні діловитості, що її я згодом використовував як належний спосіб порядкування, але до найглибших закутків був просякнутий єдиним, виразним смаком — страждання. Якби то було каяття, можна б удатися до якогось із способів, винайдених численними попередниками. Але те страждання не було навіть каяттям, просто неймовірно виразною — немов бачена згори, з вікна, посічена безжальним літнім сонцем вулиця — тортурою.

Певного хмаристого пополудня дощового сезону я завітав у справах до малознайомого району Адзабу й, ідучи вулицею, почув, як хтось гукає мене ззаду. То була Соноко. Обернувшись і впізнавши її, я вразився менше, ніж в електричці, коли взяв за неї іншу. Я почувався так, ніби та випадкова зустріч щось цілком природне, ніби я все знав заздалегідь. Ніби вже давно уявляв цю мить.

Вона була в сукні без прикрас, хіба що мереживо на вирізі коміра, з візерунком із квітів, як на шпалерах, і не мала в собі нічого від статечної заміжньої жінки. Певно, вона поверталася з розподільчого пункту, бо в руці тримала цеберко; за нею йшла стара з таким самим цеберком. Стара пішла попереду, а ми неквапом рушили, розмовляючи на ходу.

— Ти щось наче схуд.

— Так, роботи багато перед іспитами.

— Он як! Маєш відпочивати — здоров’я дорожче.

Ми трохи помовчали. На прогалини між уцілілими від пожеж особняками падало сонячне проміння. З дверей кухні одного з них вийшла, незграбно перевалюючись, мокра качка й пішла, крячучи, перед нами вздовж канави. Я почувався щасливим.

— Що зараз читаєш? — поцікавився я.

— З літератури? «На любов і смак» Танідзакі... А ще...
Не чекаючи на продовження, я підказав назву модного роману.

— Отой, з голою жінкою? — перепитала вона.

— Що? — я був заскочений зненацька.

— Ну, там на обкладинці такий малюнок!

Два роки тому вона не вжила б у розмові зі мною слів «гола жінка». З цієї дрібнички я відчув до болю виразно, що Соноко вже не та, колишня.

— Мій дім отам, за рогом.

Пригнічений, що треба розлучатись, я опустив очі. Мій погляд упав на цеберко. В ньому зблискувала на сонці, наче шкіра засмаглої купальниці, паста-конняку.

— Не тримай конняку на сонці, зіпсується.

— Авжеж, дякую за дбайливість! — відказала вона трохи в ніс.

— То прощавай!

— Щасти тобі! — Вона повернулася, щоб іти, але я притримав її запитанням, чи не збирається вона до своїх. Соноко невимушено відповіла, що найближчої суботи думає завітати туди.

Вона пішла, а я раптом звернув увагу на істотну подробицю, досі не помічену. Сьогодні вона мала такий вигляд, ніби пробачила мені. Але за віщо? Чи можлива зневага гірша від такої великодушності? А що, як мені ще раз відчути її зневагу? Може, це полегшило б мої страждання?

Я не міг дочекатися суботи. Кусано напрочуд вчасно повернувся додому з Кіото, де навчався в університеті.

У суботу ввечері я завітав до Кусано й саме розмовляв з ним, аж раптом... Я не повірив власним вухам, бо почув звуки роялю. Ті звуки вже не були незрілі, вони були розкішні, плавні, повні, блискучі.

— Хто це?

— Соноко. Вона якраз сьогодні в нас, — відповів Кусано, нічого не підозрюючи. Гризота зроджувала в моїй душі спогади. Те, що добросердий Кусано жодним словом не прохопився про мою ухильну відмову, пригнічувало мене. Я хотів дістати свідчення того, що й Соноко хоч трохи страждала тоді, шукав бодай якоїсь подобизни власному нещастю. Та ось «час» зарунився бур’яном між Кусано, мною й Соноко, і потамував зовнішні ознаки почуттів — будь-якого свавілля, будь-якого удавання, будь-якої ніяковості.

Рояль замовк.

— Піду, запрошу її до нас, — витлумачив Кусано мій настрій.

І ось Соноко з братом увійшла до кімнати. Ми втрьох теревенили, безглуздо кепкували зі спільних знайомих у міністерстві закордонних справ, де служив її чоловік. Мати покликала Кусано, й він вийшов; ми залишилися з Соноко наодинці, як і того дня два роки тому.

Зовсім по-дитячому вона стала похвалятися, як її чоловік докладає зусиль, аби дім Кусано уникнув реквізиції. Мені й раніше подобалися її хвалькуваті оповідки. Надмірна скромність, як і надмірна зарозумілість, позбавляє жінку принадності, але похвальбам Соноко простодушність і почуття міри надавали безневинної приваби.

— Слухай, — раптом згадала вона. — Давно хотіла тебе спитати, та все якось не випадало. Чому ми не побралися? Коли ти відповів на братового листа, я нічого не могла второпати. Цілісінькі дні думала, та марно. І досі не розумію, чому не могла б вийти за тебе. Не розумію... — Немов трохи сердито, вона повернулася до мене ледь нарум’яненою щокою, потім опустила очі й додала, наче прочитала з книги: — Я що, не подобалася тобі?

На відверте запитання, висловлене діловито, ніби на допиті, душа моя відгукнулася жорстокою й жалюгідною радістю. Але та неподобна радість умить обернулася мукою. Не проста то була мука. До того, що вже було, додавало страждання почуття власної гідності, ущемлене тим, що на згадку про «дрібничку» дворічної давності так потерпає душа. Перед її обличчям я прагнув волі. Але, як і раніше, не так мене було влаштовано, щоб здійснити бажане.

— Ти й зараз зовсім не знаєш життя. І це в тобі найкраще. Так от, життя впорядковане так, що не завжди ті, хто подобаються одне одному, можуть побратися. Я й братові твоєму так написав. Та й... — Я відчув, що зараз бовкну таке, що викаже моє слабовілля. Краще б змовчати. Але зупинитися вже не міг. — Та й у тому листі я не писав, що не можу одружитися з тобою. Писав, що мені лише двадцять років, що ще не вивчився, що не слід квапити події. А поки я розважав, ти взяла й вискочила заміж.

— Жалкувати тепер я не маю підстав. Чоловік мене любить, як і я його. Я по-справжньому щаслива, більшого й бажати годі. А все ж... Може, воно й кепсько так думати... Як би це сказати... Я часом уявляю, що інша й живу по-іншому. І перестаю будь-що розуміти. Помічаю, що хочеться сказати щось таке, чого не слід казати. Подумати про щось таке, про що не слід думати. Й мені страшенно прикро. Ось чоловік мені неабияк допомагає. Носиться зі мною, як з малою дитиною.

— Даруй, може це самозакоханість, та все ж я скажу. Ти, певно, ненавидиш мене в такі хвилини. Страшенно ненавидиш.

Та Соноко взагалі не знала, що таке «ненавидіти». Вона серйозно, але лагідно дорікнула:

— Вигадуй собі, що заманеться!

— А можна нам колись зустрітися сам-на-сам? — заблагав я, наче підхльоснутий. — Ну кому від цього буде гірше! Мені так приємно було б просто побачити тебе. Я тепер уже не такий балакучий. Можу взагалі мовчати. Хоча б на півгодинки!

— І що ж далі? Ти побачиш мене й захочеш побачити ще. А моя свекруха така сварлива, завжди допитується, де та скільки була. Навіть не знаю, чи варто зустрічатися, коли від цього душа стає не на місці. А втім... — Вона додала:— Хто може знати, що коїться в людській душі!

— Авжеж, ніхто не може! От тільки ти надто багато про себе думаєш. Але ти така й була. Чому б не дивитися на все простіше, ясніше? — Я зовсім забрехався.

— Чоловікам добре казати! А одружена жінка — зовсім інше. От заведеш собі дружину, тоді взнаєш. Я ж такої думки, що ніяка пересторога не завадить.

— Навичитувала ти мені, наче старша сестра!

Зайшов Кусано, й наша розмова урвалася.

Під час цієї розмови моє серце повнили незліченні сумніви. Я ладен був заприсягнутися, що справді прагну побачити Соноко ще. Але очевидне було й те, що анінайменшого потягу до неї я не відчував. Тоді що ж то було за бажання? Жага без крихти чуттєвості — може, це знову самообман? Ну гаразд, нехай це правдиве почуття, та чи не роздмухую я задля видимості слабеньке полум’я, яке легко загасити? Й узагалі, хіба існує кохання без плотської хоті? Хіба не очевидний це парадокс?

Але міркувалося й інше. Якщо людські почуття здатні триматися на парадоксах, то чому не припустити, що почуття може триматися на тому парадоксі, яким воно саме і є?

*

Після тієї вирішальної ночі я вмисне уникав жінок. Не торкався вуст не те що юнаків-ефебів, які збуджували мою плотську жагу, але й жінок. Навіть за обставин, коли поцілунку вимагала проста ґречність. Але надійшло літо, ще загрозливіше для моєї самотності, ніж весна. Розпал літа підхльоснув неприборканих коней хоті. Літо палило мою плоть, мордувало її. І аби якось уберегтися, доводилося по п’ять разів на день згадувати «погану звичку».

Праці Гіршфельда, що розглядає збочення як цілком звичайне фізіологічне явище, просвітили моє невігластво. Я зрозумів, що й та вирішальна ніч — природний наслідок, що нічого ганебного в цьому не було. Моє замилування — в уяві — до ефебів, що жодного разу не вилилося в справжні зносини, дослідник визначив як одну зі сталих, приблизно однаково поширених, форм. Прагнення, як у мене, не дивина серед німців. Чи не найпоказовіший приклад — щоденник графа фон Платена. Таким був і Вінкельман. В Італії, за доби Відродження, подібні до моїх бажання були не чужі й Мікельанджело.

Але наукові теорії, хай би як добре я їх засвоїв, не додавали отухи серцю. Важкоздійсненність збочених бажань в моєму випадку зумовлювалася тим, що вони були просто поштовхом плоті, тьмавим поштовхом плоті — пустотливим вигуком, пустотливим прискореним диханням — і тільки. Кажучи приблизно, дух мій ще залишався під владою Соноко. Не те, щоб я вірив у примітивну середньовічну схему боротьби духа й плоті, кажу так просто для зручності пояснення. В мені ці два складники ділилися чітко й недвозначно. Соноко видавалася мені втіленням моєї любові до нормальності, любові до духовності, любові до вічності.

Проте питання цим не вичерпувалося. Пристрасті не полюбляють раз назавжди визначеного порядку. Наче частки в ефірі, вони воліють ширяти, де захочуть, витати, тріпотіти.

...Минув рік, і нам наче відкрились очі. Я склав державні іспити в університеті й отримав диплом, улаштувався секретарем до певної державної установи. За цей рік ми зустрічалися раз на кілька місяців — то ніби випадково, то під незначним приводом, щоразу серед дня. Й розходилися так само легко, як зустрічались. Ото й усього. Я вдавав, ніби не засоромився б, якби навіть зустрів когось знайомого. І Соноко не виходила за межі спогадів і сором’язких жартів щодо нинішнього оточення. Наші стосунки навряд чи годилося назвати навіть дружбою, не те що зв’язком. Щойно зустрівшись, ми вже тільки й думали, як гарно розійтись.

Мені й цього вистачало. Я був чомусь вдячний за містичне багатство наших — таких нечастих — зустрічей. Не було дня, щоб я не думав про Соноко, й кожна зустріч виповнювала мене тихим щастям. Мені здавалося, делікатна напруга й чиста доладність побачень сягали найглибших куточків життя і вносили в нього тендітний, але напрочуд виразний лад.

Але минув рік, і ми немов прозріли. Ми мешкали вже не в дитячій, а в дорослій кімнаті, й напіввідчинені двері слід було якнайшвидше довести до пуття. Наче двері, що завжди відкриваються лише до певної міри, наші стосунки рано чи пізно вимагали лагодження. Мало того, дорослі не здатні на невибагливі дитячі розваги. Й ті кілька побачень, що вже відбулися, виявились однаковими, наче перевернуті карти в колоді — і завбільшки, й завтовшки.

І треба сказати, що навіть у таких стосунках мені смакувала насолода безпутства, яке навряд чи хтось інший зрозумів би. То було безпутство, куди тонше за звичайне людське — чиста, мов вишукана отрута, розпусність. Через неморальність мого єства, моєї головної засади моральні вчинки, бездоганні стосунки з жінкою, чесна поведінка, вдавання високоморальної людини, навпаки, влещали мене таємним присмаком неподобства, смаком справжньої демонічності.

Простягаючи одне до одного руки, ми наче підтримували щось, але те ефірне «щось» існувало, коли вірили, що воно є, й зникало, коли вірили, що його нема. Підтримувати його нібито було й нескладно, але насправді то вимагало непростих обрахунків. Я прилучив Соноко до небезпечного заняття — робити реальною в цьому просторі штучну «нормальність», підтримувати щомиті майже фантастичну «любов». І вона несвідомо допомагала мені в цих підступах. Сказати б, саме через несвідомість її допомога була ще дієвіша. Але настав час, і Соноко почала відчувати, хоч спершу й непевно, цю важкоописану небезпеку, неуникненну силу несхожої на пересічні брутальні небезпеки світу, наділеної ретельно підібраною густиною, небезпеки.

Наприкінці літа я зустрівся з Соноко в ресторані «Золотий півень». Вона щойно повернулася з гірського курорту, де рятувалася від спеки. Й відразу розповів, що маю намір піти зі своєї установи.

— А чим будеш займатися?

— Поживемо — побачимо.

— Дивуюсь я тобі! — тільки й сказала вона. Так уже було заведено між нами.

Засмагла під гірським сонцем шкіра Соноко навколо грудей втратила звичну сліпучу білину. Завелика перлина на обручці від спеки похмуро затуманилась. Сумовита й наче знесилена музика, що завжди лунала в голосі Соноко, зараз здавалася як ніколи доречна.

Ще деякий час точилася беззмістовна й нещира розмова. Чи не через спеку вона здавалася мені аж така порож­ня? Достеменно ніби ото я був при­сутній при розмові сторонніх мені людей. Я почу­вався, наче людина, яка бачила солодкий сон і, прокидаючись, докладає дратівних зусиль, аби поспати ще, й це, навпаки, остаточно проганяє сон. Я вочевидь бачив, як бентега про­будження, що вторгається так явно, марна насолода сну на порозі прокиду, роз’їдають наші душі, мов зловорожий мікроб. Наші серця, наче змовившись, одночасно піддалися не­дузі. Й це відрухово озвалося в нас весе­лощами. Ми пережартовувалися, щоразу чіпляючись до того, що сказав інший.

У Соноко під елегантною пишною зачіскою повнилися спокоєм, хоч і дещо порушеним засмагою, дитяче чоло, лагідні вологі очі, пухляві губи. Її зовнішність вочевидь не лишала байдужими відвідувачок ресторану, що минали наш столик. Офіціанти сновигали зі срібними підносами, на яких білі лебеді з льоду несли на собі морозиво. Соноко знічев’я клацала замком пластикової сумочки, обручка на її пальці зблискувала.

— Тобі вже, мабуть, нудно?

— Не кажи такого, будь ласка!

В її голосі вчувалася дивна знемога. А втім, з таким самим успіхом я міг би назвати її голос прозорим. Вона кинула погляд за вікно, на вулицю. Й неквапно заговорила:

— Я часом перестаю сама себе розуміти. Який мені сенс отак зустрічатися з тобою? І все одно знову зустрічаюсь.

— Принаймні ти від цього нічого не втрачаєш. Може, сенсу в цьому й нема, але воно чогось та додає тобі.

— Між іншим, я маю чоловіка. Так що додавати мені вже нема чого, є в цьому сенс чи нема.

— Не дуже переконлива арифметика!

Мені сяйнуло, що Соноко все ж дійшла порогу сумніву. Й почала відчувати, що двері не можна залишати напіввідчиненими. Та все ж зараз така дбайлива вразливість становила чи не більшу частку співчуття, що було між мною й Соноко. От тільки мені ще надто далеко до того віку, коли це можна полишити, як є.

До всього, я раптом побачив виразні докази того, що моя бентега не просто передалася Соноко, а її ознаки — єдине, що лишалося в нас спільного. Соноко знову заговорила. Певно, подумала, що я не розчув. Але з моїх вуст вже ладна була зірватися легковажна відповідь.

— Сам подумай, якщо полишити все отак, то що вийде? Тобі не здається, що до добра це не доведе?

— Я тебе поважаю, та й узагалі нікому не бажаю зла. Але чому двоє друзів не можуть зустрічатись?

— Досі так воно й було, як ти кажеш. Тобі здається, ніби це чудово. Але хтозна, як буде далі. Хоч ми й не робимо нічого ганебного, я чогось боюся. Мабуть, це бог карає мене за майбутні гріхи.

Мене аж кинуло в дрож від тієї певності, що забриніла в слові «майбутні».

— Мені здається, якщо так триватиме, то рано чи пізно нам обом не минути лиха. А тоді буде запізно, адже так? Чи не з вогнем ми граємо?

— Що саме тобі видається грою з вогнем?

— Та багато чого.

— Хіба ж це гра з вогнем! Це, скоріше, гра з водою!

Але вона й не всміхнулась. Іноді, коли ми розмовляли, її губи стискалися так міцно, аж ніби кривились.

— Останнім часом я сама себе боюся. Здаюся собі недоброю, зіпсутою душею. Треба щось робити, щоб нікого, крім чоловіка, не бачити навіть уві сні. Знаєш, восени я вирішила охреститися.

Мені здалося, що в цьому визнанні Соноко прозирнуло несвідоме, химерне, й саме тому напрочуд жіночне бажання сказати щось таке, чого казати аж ніяк не слід. От тільки радіти з цього я не мав права, а печалитися — здатності. Не відчуваючи анінайменших ревнощів до її чоловіка, як міг я заперечувати чи стверджувати хоч це право, хоч цю здатність! Я мовчав. Вигляд моїх блідих рук у розпал літа вкинув мене в розпач.

— І що ж тепер?

— Тепер? — вона опустила очі.

— Про кого ти подумала?

— Про чоловіка...

— Чи так уже конче тобі охреститися?

— Конче... Мені страшно. Мене аж усю трусить.

— А все-таки, що ж тепер?

— Тепер... — Соноко підвела щирий погляд, мовби питаючи невідомо кого. Рідкісної краси були її очі. Почуття било джерелом у їхній незмигній фатальній глибочині. Занімілий перед тими очима, я навмання сягнув рукою з недопалком до попільниці край столу. Невеличка ваза перекинулась і залила скатертину.

Надбіг офіціант і заходився витирати воду. Те, як він забирав зібгану мокру скатертину, зіпсувало нам настрій. Але це був привід раніше піти з ресторану. На вулиці, як то влітку, не проштовхнутися. Гордовито походжали у вбранні без рукавів парочки. Зневага линула на мене звідусіль, пряжила мене, як розжарене літнє сонце.

Ми мали розлучитися через півгодини. Нервове нетерпіння, яке легко сприйняти за палке почуття, хоч і навряд чи назвеш гіркотою розлуки, прагнуло забарвити ті тридцять хвилин соковитими, наче пензлем з олійною фарбою, мазками. Ми спинилися перед танцювальним павільйоном, звідки гучномовець сипав на доріжки несамовиті звуки румби. Мені чомусь пригадався вірш, читаний колись давно:

... Хай навіть і так,

танець той нескінченний.

Я забув, як там було далі. Пам’ятав лише, що то вірш Андре Сальмона. Соноко кивнула головою й рушила за мною до незнайомого павільйону, згаяти півгодини в танці.

Усередині було повно молоді, яка на власний розсуд продовжила до дванадцятої обідню перерву. Задушливе повітря аж липло до обличчя. Несправний кондиціонер був запнутий гнітючою завісою, що не пропускала сонячного світла; застояна задушлива спека похмуро перемішувала пилюку, що туманом висіла в світлі ламп. Пари танцювали незворушно, наче так і треба, поширюючи довкола запах поту, жіночих парфумів і помади. Я пошкодував, що привів сюди Соноко.

Але й відразу піти не виходило. Нерішуче ми приєдналися до танцюючих. Кілька вентиляторів не освіжали повітря. Дівчата й хлопці в гавайських сорочках танцювали, горнучись одне до одного спітнілими обличчями. У дівчат коло носа розпливалися темні плями, пудра, збита потом, надавала їхнім обличчям неприродного вигляду. Плаття на спинах були брудні й мокрі — гірше від скатертини в ресторані. Танцюй не танцюй, однаково спливаєш потом. Соноко коротко відітхнула, наче їй забракло повітря.

Щоб ухопити свіжого повітря, ми вийшли крізь арку, прикрашену не по сезону штучними квітами, у внутрішній двір і присіли на неоковирні стільці. Тут було трохи свіжіше, але цементна підлога під сонячним промінням пашіла жаром навіть там, куди сонце не сягало. Від солодкої кока-коли було липко в роті. Я відчував, що болісна зневага, линучи до мене звідусіль, гнітить і Соноко. Те, як спливав у мовчанці час, годі було витримати, і я роззирнувся довкола.

Затовста дівуля, обтираючи носовичком груди, похмуро прислонилася до стіни. Оркестр надривався нищівним квікстепом. Модрини в діжках хилилися до порепаної землі. Стільці під навісом були зайняті, сідати на сонці ніхто не наважувався.

А втім, один гурт таки всівся на осонні й весело гомонів, не зважаючи ні на кого. То були двоє дівчат і двоє хлопців. Одна з дівчат невправно, проте гордовито підносила до вуст сигарету й щоразу, затягаючись, тамувала кашель. На обох були платтячка без рукавів, схоже, перешиті з домашніх кімоно. На їхніх червоних руках рибачок де-не-де видніли сліди від укусів комах. На масні жарти молодиків вони перезиралися й вибухали удаваним сміхом. Вони мовби не помічали сонця, яке щосили пряжило їм волосся. Один з юнаків, у гавайській сорочці, був крутійкуватий з виду й трохи блідий, одначе руки мав міцні. На його губах вигравала цинічна посмішка. Він тицяв пальцем дівчатам у груди, чим неабияк їх смішив.

До другого ж мій погляд наче прикипів. Той був молодик років двадцяти двох, з простуватими, але досить правильними рисами смаглявого обличчя. Напівголий, він саме поправляв обмотану навколо пояса запаску-косімакі з посірілого від поту рядна. Провадячи розмову й сміючись з усіма, він, наче вмисне неквапливо, давав лад своїй запасці. На голих грудях випиналися пружні м’язи, рельєфна борозна між ними спускалася до живота, обабіч якого кільчилася наче вузлувата линва. Він щільно й туго обмотував бруднуватою рядниною гладенький і масивно-гарячий торс. Голі плечі вилискували, наче наолієні. Чорна парость виглядала з-під пахов і відливала золотом у сяєві сонця.

Коли я побачив це, а особливо витатуйований на мускулястому передпліччі ґудзик, мене пойняло збудження. Палким поглядом я прикипів до цього посполитого, варварського, але невимовно прекрасного тіла. Він сміявся в промінні сонця. Коли він відкидався назад, на його шиї випиналося міцне адамове яблуко. Серце стрепенулося в грудях. І я вже не міг одвести очей від його постаті.

Я зовсім забув про Соноко — голову опосіло одне. Ось він виходить напівголий на вулицю й затіває сварку зі своїм неотесою-друзякою. Ось гострий ніж крізь косімакі внизується в його торс. Брудну запаску чудовим візерунком розфарбовує кров. Ось його закривавлене тіло вкладають на дверну стулку й знову заносять сюди...

— Ще п’ять хвилин.

Меланхолійний голос Соноко протнув мені вуха. Я, вражений, повернувся до неї.

І якась жорстока сила наче розколола навпіл моє серце. Так блискавка розколює живе дерево. Я почув гуркіт, почув, як розвалюється споруда, що її досі зводив, не шкодуючи сил. Я наче побачив, як істота, звана «я», перетворюється на щось жахливе й потойбічне. Заплющивши очі, я силкувався вчепитися бодай за примерзле почуття обов’язку.

— Усього п’ять хвилин? Даруй, що завів тебе у таке місце. Ти не гніваєшся? Таким, як ти, краще не бачити цих брутальних людців, брутальної поведінки. В таких закладах не дуже в повазі порядні звичаї, отож і сходяться сюди потанцювати, скільки б не забороняли.

Та виявилося, що все це помітив лише я. Вона ніби нічого й не бачила. Бо була вихована так, щоб не помічати, чого не слід. Хоч і дивилася на спітнілі спини танцюристів, проте не бачила їх.

А втім, атмосфера цього місця усе ж якось подіяла на душу Соноко, бо на її лагідних вустах зродилася — не посмішка, пагонець посмішки, наче вона збиралася щось сказати.

— Пробач, що питаю, але... Ти, певно, вже... Вже запізнався з такими речами?

Мене полишила решта сил. Але в душі ще була якась пружина, й вона змусила мене миттю відказати:

— Так... Запізнався. На жаль.

— Коли?

— Минулої весни.

— А з ким?

Від такого вишуканого запитання я сторопів. Хіба ж могло мені спасти на думку, що в її уяві я можу пов’язуватися лише з тими, кого вона знає!

— Не можу сказати.

— А все ж?

— Не питай!

Певно, відчувши в словах неприховане благання, вона трохи здивовано вмовкла. Я докладав одчайдушних зусиль, щоб приховати, як відлинула кров від мого обличчя. Низькопробний блюз перемішував час. У звуках, що линули з репродуктора, годі було ворухнутись. Я і Соноко поглянули на годинники майже одночасно.

Пора. Підводячися з місця, я знову кинув погляд на стільці на сонячному боці. Гурт, схоже, пішов танцювати, стільці стояли порожні в сяєві сонця. І якийсь розлитий по столу напій безглуздо відбивав його проміння.