СПОВІДЬ МАСКИ. Розділ 1

Краса — це страшна й жахлива річ! Страшна, бо невизначна, а визна­чити не можна, бо самі загадки загадав бог. Тут береги сходяться, тут усі суперечності разом живуть. Я дуже неосвічений, брате, але я багато про це думав. Яка безліч таємниць! Надто багато загадок пригнічують на землі людину. Розгадуй як знаєш і вилазь сухим з води. Краса! Стерпіти я при цьому не можу, що інша, навіть вища серцем людина і з розумом високим, починає з ідеалу мадонни, а кінчає ідеа­лом содомським. Ще страшніше, коли хто вже з ідеалом содомським у душі не відкидає ідеалу мадонни, і горить від нього серце його і во­істину, воістину горить, як і в юні безпорочні роки. Ні, людина ши­рока, занадто широка, я б звузив. Чортзна-що таке навіть, от що! Що розуму здається ганьбою, то серцеві суцільною красою. А чи в со­домі краса?..

Втім, кому що болить, той про те й гомонить.

Ф.Достоєвський. Брати Карамазови.

Книга третя. III. Сповідь гарячого серця. У віршах *

 _______________________________________________________

 *       Переклад з російської Ф. Гавриша

Розділ 1

Досить довго я твердив, ніби пам’я­таю власне народження. На це дорос­лі сміялись, але невдовзі, запідо­зрив­ши, що з них глузують, дещо докір­ливо втуплювались у бліде обличчя не по роках серйозного малюка. Поде­коли я вихоплю­вався з цим навіть перед мало­знайо­мим гостем, і бабуся, турбуючись, що онука сприймуть за недоумка, шорстко уривала мене й відсилала гратися деінде. Найпершим порухом дорослих було переконати мене науко­вими доводами. Партія завжди починалася показним запа­лом, з яким мені втовкмачували, приязно й дохідливо для дитини, що ново­народжене немовля не бачить, а коли й бачить, то навряд щоб чіткі образи, здатні закарбуватись у пам’я­ті. І тільки вже поторсуючи мене за плече — «Що, мовляв, уторопав?» — щоб остаточно роз­віяти сумніви малого, вони похоп­люва­лися, що, здається, трапили на мій гачок. «Еге, та з цим хлопчиськом слід пильну­ва­тися: він мене підловлює, щоб випитати про «оте»! А тоді, того й дивися, зробить без­невинні оченята й давай далі: «Звід­ки я взявся?», або, ще гірше, «Звідки я народився?» І тут мовчання, не­певна посмішка, що виказувала гли­боку образу чимось не до кінця усвідомле­ним, і те, як уникали мого погляду, свідчили: необач­ність помі­че­но. Втім, пересторо­га була цілком зайва. Мені й на думку не спадало допитуватися про «оте». А якби й спало, то хіба ж я став би хитру­вати й розставляти сильця, якщо понад усе боявся образити почуття дорос­лих! Та скільки мені не пояснювали, ба навіть не кепкували з мене, я дедалі більше впев­нювався: я таки бачив, що́ було відразу по моєму народженні. Не знаю, чи та картина скла­лася з розпо­відей присутніх, чи була порожньою грою моєї власної уяви. Та принаймні одне я міг вважати, що бачив на влас­ні очі. Ночви, першу купіль по народженні. Я бачив ізсередини, як грають сонячні зайчики на краю де­ре­в’я­них ночов наді мною. Дерево висявало там, мов золото. Вода злегка колихалася, й, здавалось, її язички хочуть лизнути соняч­ний зайчик, але не дотягу­ються. А під ним вона при­язно поблискувала — проміння чи то сягало туди, чи то просто відбивалося, й дрібненькі світні хвильки без упину набігали одна на одну. Найвагоміше спростування мого нібито спогаду поля­гало в тому, що я народився не вдень. Це сталось о дев’ятій вечора. То звідки ж увечері сонячне світло? Але навіть узя­тий на кпини — чи, мовляв, не електричне світло бачив, — я без особливих зусиль сягав ло­гічно суперечного переконання, що міг бачити бо­дай один сонячний зайчик навіть глибокої ночі. Отож певність, що гру світла на краю ночов я запам’ятав са­ме в першу свою купіль, зробилася до­сить тривка.

Я народився через рік після Великого кантоського землетрусу. За десять ро­ків до цього мій дід, урядовець міні­стерства колоній, узяв на себе прови­ну підлеглого в справі про корупцію й мусив піти у відставку (я нічого не прагну прикрасити: проживши пів­життя, я ще не ба­чив такої довірливої людини). Після цього наша родина жва­во, мало не підспівуючи, поко­ти­лася по похилій. Величезні борги, секвестр, розпродаж майна, втрата ро­дин­ного маєтку — за сутужними обста­ви­нами крилася рушійна сила хвороб­ливого марнославства, що з ча­сом по­си­лювалось. Отож, місцем мого на­родження став старий найманий бу­ди­нок у далеко не найкращому районі міста. Наша домівка мала дещо бун­дючну залізну браму, подвір’я, кімна­ту в європейському стилі чи не з при­міську каплицю завбільшки, два по­верхи з боку пагорба й три — знизу, зда­валася темною, вибляклою, але чо­мусь полишала незбагненне враження пихи. Кімнат, хоч і зле освітлених, було ба­гато, служниць аж шість. Дід, бабуся, батько, мати — разом з прислугою де­сять осіб — мешкали повсякдень у тому домі, рипучому, мов стара шафа.

Потяг діда до значних справ і недуги та марнотратність бабусі — то була біда всієї родини. Втілюючи задуми, що вимагали спілкування з непев­ни­ми людцями, гнаний мріями про за­мож­ність, дід об’їздив усю Японію. В бабусі, вихованої в добропорядному домі, його обо­рудки викликали лише гнів і зневагу. Душу вона мала непо­хитну й незламну, сповнену пое­тич­ного безуму. Хронічна хвороба мозку помалу, але неухильно підточувала її нервову си­стему. Проте й надавала розуму дедалі більшої, хоч і марної, ясності. Хто міг знати, що на­пади, які тривали до самої бабусиної смерті, були згадкою про дідові неподобства у зрілому віці!

От у такий дім і ввів батько тендітну гарну наречену — мою матір.

Пологові перейми розпочалися вранці чотирнадцятого січня десятого року доби Тайсьо. А о дев’ятій вечора наро­дилося невеличке — менше двох з поло­виною кілограмів — немовля. На сьо­мий день мене вбрали у фланелеву сорочку, білизну з найкращого шовку «хабутае», кімоно в червоні цятки й винесли перед родину, де дід начертав на цупкому папері «хосьо» моє ім’я, поклав аркуш на столик для підно­шень, а столик поставив у нішу-токонома.

Моє волосся досить довго лишалося золотавим. Але врешті-решт піддалося впертому змащуванню оливковою олією й почорнішало. Батьки мешкали на другому поверсі. На со­рок дев’ятий день бабуся — мовляв, небезпечно три­мати дитину нагорі, — ві­ді­брала мене в матері. Я ріс у кімнаті, завжди щільно зачиненій, просякну­тій запахами хвороб і старості, й моя дитяча постіль лежала поруч із бабу­си­ним недужним ложем.

Маючи рік від роду, я скотився з тре­тьої сходинки й розбив лоба. Бабуся саме пішла до теа­тру, а мати вирі­ши­ла трохи розважитися з батьковою рід­нею. Їй знадобилося щось на дру­гому поверсі, а я подався за нею, пе­речепився об її довгий поділ і впав.

Звістку про це негайно передали про­с­то до театру «Кабукі». Щойно повер­нувшись, бабуся зупинилась у перед­покої, сперлася на ціпок і напрочуд спокійно, карбуючи кожне слово, за­пи­тала батька, що вийшов назу­стріч:

— Він уже помер?

— Ні.

Твердою, мов у сінтоїстської жриці, хо­дою бабуся покрокувала у дім...

Напередодні четвертого дня наро­джен­ня я почав блювати чимось брунатним, наче кава. Викликали родин­ного лікаря, але він тільки й сказав, що не ручиться за моє життя. Мене наштрикали, наче подушечку для го­лок, камфорою й глюкозою. Пульс не промацувався ні в зап’ястку, ні на лікті. Так минуло дві години. Домашні дивилися на моє тіло.

Зібралася вся родина, принесли саван і мої улюблені іграшки. Минула ще година, аж рап­том відійшла сеча. Доктор, старший матусин брат, мо­вив: «Житиме». Це свідчило — серце ще працює. Невдовзі сеча відійшла ще раз. Поступово на моїх щоках знову зажевріли ознаки життя.

Ця хвороба — аутоінтоксикація — стала в мене хронічною. Вона навідувала мене щомісяця, то в тяжчій, то в легшій формі. Кілька разів я зазнавав криз. Моя свідомість навчилася роз­різняти з кроків недуги, що надходила, близька вона до смерті, чи ні.

Отоді й з’явився той перший, вираз­ний до болю, спогад.

Не знаю, хто саме тримає мене за руку — мати, доглядальниця, служниця чи, може, тітка. Не певен, яка це пора року. Пополуденне сонце по­хму­ро позирає на будинки, що оточили пагорб. Тримаючись за чиюсь жіночу руку, я йду вгору, до будинків. Хтось прямує назустріч, і жінка, міцно три­маючи мене за руку, відступає вбік і зупиняється.

Спливаючи в пам’яті, ця картина що­разу посилюється, чіткішає й набуває нового значення. Річ у тому, що серед непевної довколишності лише образ «того, хто сходить із па­горба» вимальовується неприродно чітко. А ще в тому, що саме цей пер­ший закарбований у пам’яті образ му­читиме і лякатиме мене півжиття.

З пагорба спускається молодик. Спе­ре­ду й за спиною в нього висять ба­рила з нечистотами. Круг лоба по­в’язка-хатімакі з брудного рушника. В нього вродливе рум’яне обличчя й блис­кучі очі. Він іде згори вниз, балан­суючи під тягарем. Це асенізатор, зо­лотар. На його ногах заношені шкар­петки-табі, підшиті гумою, й темно-сині штани в обтяжку. Я, чотири­річ­ний малюк, не міг одірвати від нього очей. Мене вперше покликало одкро­вення якоїсь сили, ще не збагнутої, покликав дивовижний таємний голос. Те, що проявилося в постаті золотаря, мало прихований зміст. Бо нечистоти — то символ землі. Бо кликало мене не що інше, як лиха любов, породжена матір’ю-землею.

Я передчував, що в світі існує па­люча жага. А тепер, дивлячись ізнизу вгору на постать занечищеного юна­ка, я відчув пекуче бажання стати таким, як він, бути таким, як він. Пригадую зараз, що в тодішньому ба­жанні важили дві речі. Перша — його сині штани. Друга — його робота. Шта­ни чітко позначали нижню половину його тіла, яка зграбно руха­лася, пря­муючи до мене. Я відчув жагучу при­страсть до його штанів. Але ще не тямив, чому.

Його робота... Щойно я почав трохи мислити, мене опосіла мрія стати зо­ло­тарем — як-от інших дітей мрія ста­ти, скажімо, генералом. Атож, темно-сині штани були істотною при­чиною, та аж ніяк не єдиною. Головне було в тому, що покріплювалось і розвивало­ся в мені в своєрідний спосіб.

Його заняття вабило мене, як вабить гіркий сум, смуток, що полонить ду­шу. Від нього ли­нуло до мене глибоке відчуття «трагізму». Відчуття цілкови­тої відданості, відчуття зневаги, від­чуття близької небезпеки, відчуття див­ного єднання небуття й дії повінню ринули на мене, чотирирічного, й затопили. Хтозна, чи не хибно розумів я сенс роботи золотаря. Може, я чув від дорослих про якесь заняття, а одяг юнака ввів мене в оману, і я, сприй­няв­­ши його за іншого, мимоволі по­тягся до його праці? В усякому разі, це найприйнятніше пояснення.

Річ у тому, що не менш сильне й спо­ріднене з цим почуття «трагічного жит­тя», невідомого мені, назавжди віді­браного в мене, я поширював і на водіїв уквітчаних святкових трам­ва­їв, і на контролерів метро. Скажімо, зо­лоті ґудзики на формі контро­ле­ра та ще запах чи то м’яти, чи то гу­ми, що виповнював тодішнє метро, залюбки викликали в мене асоціації «трагізму». Моя душа чомусь вичувала «трагізм» у тому, що якась людина живе серед цього ха­рактерного запаху. Як на мене, то місце, що його потребують мої почуття, але туди годі по­трапити, життя, події, що не мають до мене жодного стосунку, люди — то й був «трагізм». Смуток, який огортав через усвідомлення, що в мене все те навіки віднято, завжди перехо­див на тих лю­дей і їхнє буття, оволодівав мріями, й здавалося, через власну гіркоту я спро­­можуся бодай трохи прилучитися до їхнього світу.

Отож не виключено, що «трагізм», який я відчував, просто відбивав тугу раннього перед­чуття власної вилуче­ності зі світу таких людей.

Ще один із перших спогадів. До п’яти років я вже навчився читати й писати. Отож цей спогад також має бути з п’ятого року життя, коли читати я ще не вмів. Я полюбив над усе одну з чис­ленних ілюстрованих книжок, власне, один малюнок на розвороті. Задивившись на нього, я не помічав нудьги довгого пополудня, та щойно хтось надходив, як я зразу, наче засоро­мившись, пе­ре­гортав сторінку. Постійна при­сут­ність доглядальниць і служниць гні­тила мене. Я мріяв цілий день не відриватися від улюбленого малюнка. Розгорнувши книжку на цій сторінці, я відчував неймовірне збудження, хоч до решти сторінок був байду­жий.

Малюнок зображав Жанну д’Арк — з мечем, на білому коні. Кінь сердито роздимав ніздрі й кресав могутнім переднім копитом землю. Жанна д’Арк був у сріблястому обладунку, при­крашеному гербом. З-під заборола виглядало його гоже обличчя. Від­важ­но здійнявши меча, він ставав на герць із самою смертю, чи щонай­мен­ше з могутнім і зловорожим летю­чим супротивником. Я вірив: наступної миті його вб’ють. Варто лише пере­гор­нути сто­рінку, і я побачу його заги­бель. Не знаю, що саме на тому ма­люн­ку в дитячій книжці ви­кликало таке відчуття «наступної миті»...

Але якось доглядальниця, знічев’я гор­таючи книжку, розкрила її на тому малюнку й, пере­хопивши мій погляд, поцікавилась:

— А знаєте, паничу, що це за малю­нок?

— Не знаю.

— Ніби чоловік, так? А насправді то жінка. Тут розповідається, як жінка перебралася чоло­віком і пішла вою­ва­ти за рідний край.

— Жінка?..  Я почувся вщент розби­тий. То це не «він», а «вона»! Цей чу­довий вершник не чоловік, а жінка! Що ж тепер буде (я раптом відчув мо­гутню, хоч і незбагненну, відразу до жінок у чоловічому вбранні)? Так упер­ше в моєму житті помстилася дійсність, жорсто­ко помстилася за химери, які я вимріяв про «його» смерть. Через роки я дізнався, як оспі­вав у вірші смерть прекрасного вершника Оскар Вайлд:

Вродливий лицар неживий

лежить в очерета́х...

Більше я ту книгу не розгортав. Ба навіть до рук не брав.

У романі «Там, унизу» Гюїсманс по­яснює, що тяга до містицизму Жіля де Ре, в якого «душа була однаково го­то­ва і до самовідданих подвигів свято­сті, і до найжахливіших зло­чинів», розвинулася під впливом подвигів Ор­леанської діви, що здавалися б не­ймо­вірними, якби він не бачив їх на власні очі, коли указом Карла VII був призначений її охороняти. В мо­єму ви­падку Жанна д’Арк теж віді­грала важливу роль, але зовсім проти­лежну (тобто ви­кликала в мені відразу).

А от іще спогад.

Запах поту. Запах поту переслідував мене, виповнював мої мрії, панував наді мною...

Чується брязкіт — дзвінкий, тихий, за­грозливий. Все ближчає пісня — про­ста й напрочуд трагічна, раз-по-раз домішується звук сурми. «Швидше, швидше!» — підганяє мене служ­ниця, і ось я вже тулюся до неї за нашою брамою, а серце несамовито калатає.

То повз наше подвір’я повертається з навчань військовий підрозділ. Я зав­ж­ди радів, коли приязні до дітлахів вояки дарували гільзи від набоїв. А що бабуся забороняла мені їх брати, бо нібито небезпечно, до радощів додавалося потаємна втіха. Хіба ж не досить, аби приворожити будь-якого малюка, важкого тупоту солдатських чобіт, брудних гімнастерок та лісу гвинтівок над плечима? Але мене приворожувало інше, приховане за ра­до­ща­ми від порож­ніх гільз — запах їх­ньо­го поту.

Аромат солдатського поту, ніби пахо­щі солоного вітру, прожареного до зо­ло­тавості повіт­ря, вдаряв у мої ніздрі, п’янив мене. Це чи не перший запах, який я пам’ятаю. Атож, він іще без­посередньо не пов’язувався зі стате­вим збудженням, але повільно, проте неухильно, будив у мені чуттєвий по­тяг до долі солдатів, трагізму їхньої пра­ці, їхньої смерті, далеких країв, які їм судилося побачити.

...Ці непевні видива — перше, з чим я зіткнувся в житті. Вони бовваніли пе­реді мною від самого початку, виріз­няючись довершеністю. Жодної дріб­ни­ці не бракувало. Жодної дріб­ниці з того, в чому через роки я розпізнав джерело власної свідомості й учинків.

Уявлення про життя, винесені мною з дитинства, постійно відхилялися від простої лінії августиніанського озна­чення. Безліч разів я потерпав, та й нині потерпаю, від безглуздих сумні­вів, але лишаюся несхитним детермі­ністом, бо маю ці сумніви за споку­су до гріха. Я почав оцінювати, який рахунок буде пред’явлено мені за життя, коли, так би мовити, ще й спису страв не вмів прочитати. Але на той час я вдовольнявся тим, що сидів за столом, зап’явшися серветкою. Навіть те, що тепер я пишу такі чудернацькі речі, мало бути перед­бачене в меню, і я міг довідатися про це заздалегідь.

Пора дитинства була виставою, де плуталися час і простір. Скажімо, я зав­жди вважав яви­щами одного по­ряд­ку і почуті від дорослих міжнародні новини — виверження вулкану, заколот військовиків, — і бачене на власні очі — напади бабусиної хвороби, довгі домашні суперечки, і події з казкових обріїв щойно почутих від бабусі оповідок. Світ видавався мені не складні­ший від споруди з кубиків, а так зване «суспільство», до якого я мав увійти — аж ніяк не краще від казкового «світу». Єдине обмежувало мою свідомість. Опір, який чинився цьому обмеженню, викликав фантазії, до яких домішувався на диво всепоглинальний, мов палке бажання, відчай.

Уночі, в ліжку, я бачив: у темряві до­вкола розкинулося осяйне місто. На­про­чуд тихе, повне вогнів і таємниць. Обличчя тих, хто завітав туди, також, поза всяким сумнівом, позначила пе­чать таїни. В словах і жестах до­рослих, що поночі поверталися додо­му, мені ввижа­лися секретні паролі, масонські знаки. А на їхніх обличчях відбивався полиск утоми, що її вони воліли б сховати від чужих очей. Мені здавалося: ледь торкнися такого об­личчя, й від­чуєш сліди дивних пензлів, якими розмалювало його нічне місто, — так залишається на пучках срібля­стий пилок, коли торкнешся різдвяної маски.

Але я таки дочекався, щоб «ніч» під­няла переді мною запону. То була вистава штукарки Тенкацу Сьо­кьо­ку­сай (а саме, рідкісний випадок, коли вона виступала в театрі в районі Сін­дзюку; через кілька років мені при­ве­лося побачити в цьому театрі ілюзіо­ніста Данте, який значно перевер­шу­вав Тенкацу майстерністю; проте ні Данте, ні цирк Гаґенбека, що тоді ж давав виставу «Всесвітня виставка», не справили на мене такого вражен­ня, як Тен­кацу).

Легким кроком вийшла вона на сцену в шатах, наче в апокаліптичної ве­ли­кої розпусниці. Притаманна ілюзіоні­стам веледушна зарозумілість аристо­крата у вигнанні, гіркувата при­над­ність, манера триматися з гідністю героїні, як не дивно, перебували в ме­ланхолійній рівновазі з прикрасами, що вкривали її вбрання, граючи де­ше­вим робленим блиском, гру­бим, мов у продажної співачки, шаром рум’ян на обличчі й пудри до пальців ніг, кричущою красою браслетів, усипаних фальшивими коштовностя­ми. Те, що мало б порушувати рів­но­вагу, навпаки, ніжною грою світлотіні викликало враження своєрідної гармо­нії.

Я розумів, хоч і не цілком виразно, що бажання «стати Тенкацу» істотно відмінне від ба­жання «стати водієм свят­кового трамваю». Найпомітніша різниця полягала в тому, що в першо­му зовсім не було, сказати б, тієї пал­кої жадоби «трагізму». В бажанні ста­ти Тенкацу я не відчував дражливого присмаку суміші жадання й болю. Та все ж одного дня, тамуючи калатання серця, я забрався до материної кімнати й відчинив шафу.

Я витяг з-поміж матусиних кімоно наймальовничіше і найяскравіше. Під­перезався, немов турецький мож­но­владець, широким пасом-обі, пома­льо­ваним олійними фарбами в черво­ні троянди. Крепова хустка-фуро­сікі повила голову. Я став перед люст­ром — мені здалося, ніби моя імпро­ві­зо­вана головна пов’язка нагадує пов’яз­ки піратів з «Острова скарбів», і я аж розпашів від несамовитої втіхи. Але найважче чекало попереду. Кожен мій порух, усеньке тіло аж до кінчиків пальців мусили стати гідними наро­джен­ня таємниці. Я запхнув за пас кишенькове люстерце, напудрив об­личчя. Зібрав усе, що видавалося рід­кісним і блискучим — сріблястий ки­шень­ковий ліхтарик, старомодну при­крашену різьбою авторуч­ку...

А тоді гордо ввалився до бабусі. Сам не свій від утіхи й радості, я загукав:

— Тенкацу! Я — Тенкацу! — й закружляв по кімнаті.

Бабуся лежала хвора. Крім неї, у кім­наті були мати, хтось сторонній і служ­ниця-доглядаль­ниця. Моє збу­джен­ня зосередилося на усвідомленні того, скільки очей дивляться на Тен­кацу, роль якої я граю; я не зважав ні на кого, крім себе. Аж раптом в очі впало обличчя ма­тусі. Вона ледь зблідла й сиділа наче трохи розгуб­лена. А зустрівши мій погляд, одразу опустила очі.

Я все зрозумів. Наринули сльози.

Що саме я тоді зрозумів, або майже зрозумів? Чи не був то перший крок у роздумах, яким присвятив я роки — про «каяття, що передує злочину»? А може, я відчув, яка самотність від­би­вається в очах, що любовно дивляться на мене, й осягнув, як втрачу власну любов?

...Служниця зловила мене. Мене ви­ве­ли з кімнати й витрусили з непри­стойного вбрання, наче курку общи­пали.

Потяг до перевдягання посилювався, відколи я почав ходити в кіно. Так тривало до дев’яти років.

Якось я пішов на музичний фільм «Фра-Дияволо». І досі не можу забути виконавця ролі Дияволо, вбраного в придворні шати, на подолі яких мая­ла довга мереживна облямівка. Коли я сказав, що хотів би вбратися отак та надягти таку перуку, хлопчина-сту­дент, що жив у нас на правах бать­ко­вого учня, презирливо розреготався. А я ж бо знав, що він сам потішає служниць, зображаючи в челядні, мов актор театру «Кабукі», принцесу Яе­ґакі!

Після Тенкацу мене приворожила Клео­патра. Снігового дня наприкінці року я ублагав зна­йомого лікаря по­вести мене в кіно. Під Новий рік гля­дачів було обмаль. Лікар умостив ноги на бильця й закуняв. І я, зданий на власну волю, дивився, як зачаро­ва­ний. На царицю Єгипту, яку незлі­чен­ні раби вносили до Риму в химерному стародавньому паланкіні. На її мелан­холійні очі з укритими шаром фарби повіками. На її надприродне вбрання. А потім — на її напівоголене буршти­нове тіло, що з’явилося з-поміж персь­ких килимів. Криючись від очей бабу­сі та батьків (уже спізнавши насолоду злочину), перед молодшими братом і сест­рою я віддавався розкошам перевдягання Клеопатрою. Чого чекав я від жіночого вбрання? Пізніше я від­крив сподівання, схожі на мої, в Ге­ліо­габалі, імператорові часів занепаду Риму, цьому руйначеві стародавніх богів, цій королівській дичині дека­дентів.

Я хотів би нагадати два засновки, наведені вище. Перший засновок — золотар, Орлеанська діва й пахощі солдатського поту. Другий — Тенкацу Сьокьокусай і Клеопатра. А тепер слід згадати ще один.

Під час знайомства з усіма приступ­ними для дитини казками мені ніколи не подобалися королівни. Я любив тіль­ки королевичів. А надто — короле­ви­чів, яких убивали, яким суди­лося за­гинути. І взагалі, юнаків, яких уби­вали.

Але я ще не все розумів. Чому з героїв численних казок Андерсена глибокий слід у моїй душі залишив тільки чарів­ний юнак із «Феї троянд», якому тієї миті, коли він цілував троян­ду — про­щальний дарунок коханої — її підступ­ний брат перетяв ножакою горло? Чому в каз­ках Вайлда мене прича­ру­вало тільки мертве тіло рибалки, викинуте морем з русалкою в обіймах, з «Рибалки і його душі»?

Зрозуміло, я достатньо полюбляв і те, що звичайно люблять діти. Мені подо­ба­лась Андер­сенова казка «Соло­вей­ко», мене, як кожного малюка, тішили книжки з малюнками. Але моя душа неспроможна була здолати потягу до смерті, ночі, крові. Мене настійно пере­слі­дували видіння «королевичів, яких убивають». Хто ж міг мені роз­тлумачити, чому так со­лодко уявляти постаті тих королевичів, відверто окрес­лені трико, а водночас і їхню люту смерть. Тут варто згадати угор­ську казку, малюнок до якої, надру­ко­ваний у три фарби, на­прочуд реалістич­ний, надовго полонив моє серце. На малюнку королевич убраний в чо­рне трико, рожевий, гаптований зо­лотом по грудях, камзол, синю, під­биту червоним, пеле­рину, підпе­ре­за­ний зелено-золотавим паском. Мета­ле­вий шолом у нього зелений, піхви ме­ча червоні, шкіряний сагайдак теж зеле­ний. Його ліва рука в рукавичці білої шкіри стискає лук, з-під правиці він кидає мужній і водночас тужливий погляд понад верхівки вікового лісу, звідки ось-ось з’явиться жахлива па­щека дракона, що летить по нього. В очах юнака — готовність до смерті. Як­би королевичу судилося вийти пе­ре­можцем у двобої з драконом, його чарівливість неабияк підупала б у моїх очах. Та, на щастя, королевичу випало на долю загинути. От тільки його долі бракувало довершеності. Щоб урятувати сестру й одружи­тися з прекрасною королевою фей, короле­вич мусив подолати випробування се­микратною смертю, але, завдяки ча­рів­ному діамантові в устах, він що­ра­зу оживав і врешті-решт дося­гав ща­стя. Щойно описаний малюнок зобра­жав мить перед першою смертю, коли короле­вича мав розшматувати дра­кон. Далі королевич мусив «утрапити в тенета до велетенського павука, який насичував його тіло отрутою і зжерав», втонути у воді, згоріти у вог­ні, бути зажаленим на смерть бджо­лами та зміями, кинутися в провалля на незліченні вістря нагос­трених ме­чів, бути побитим камінням, «що па­дало з неба дощем». Як саме він приймав смерть у драконовій пащі, опи­сувалося до найменших подробиць. Приблизно отак:

«Дракон хижо роззявив пащу й схопив королевича. Як бо­ляче було, коли ікла вп’я­лися в юне тіло! Ось королевич уже роз­дертий на дрібні шматочки, і раптом його тіло зросло­ся, він вийшов живісінький з драко­нової пащеки. На від­важ­ному королевичу не лишилося й подря­пин­ки. А дракон цю ж мить повалився на землю й сконав».

Я перечитував цей уривок сотні разів. Лише одне видавалося в ньому непро­бачною хибою — речення «На від­важ­ному королевичу не лишилося й подряпинки». Я читав те й від­чував, що автор мене зрадив, допустився при­крої помилки. Аж раптом мені сяй­нуло відкриття. Виявилося, що мо­ж­на, коли читаєш, затулити паль­цями слова від «і раптом» до «дракон». Після цього те, що лишалося, було близьке до ідеалу. І текст звучав так:

«Дракон хижо роззявив пащу й схопив королевича. Як бо­ляче було, коли ікла вп’я­лися в юне тіло! Ось королевич  уже  роз­дертий  на  дрібні шматочки,  цю ж мить повалився на землю й сконав».

Дорослим таке викреслювання, запев­не, видалося б нісенітним. Але я — малий, зарозумі­лий, самозакоханий прискіпливий дослідник — хоч добре усвідомлював, що вислови «роз­дертий на дрібні шматочки» і «повалився на землю й сконав» суперечать один од­ному, не хотів поступитися жодним.

Мені подобалося також уявляти влас­ну смерть на полі бою. Втім, справж­ньої смерті я бо­явся більш за будь-кого. Коли я доводив до сліз покоївку, а наступного ранку бачив, як вона, посміхаючись, ніби нічого й не ста­ло­ся, подає сніданок, я вичитував у її посмішці всі­лякі відтінки. Посмішка видавалася переможна й зловісна. Напевне, служниця замис­лила помсту, хоче мене отруїти. До грудей підко­чувала хвиля жаху. Все ясно: суп з кваше­ної сої-місо отруєно. Такого дня я, зрозуміло, вже не торкався супу. Й щоразу, підводячись з-за столу, втуп­лювався покоївці просто в вічі: що, мовляв, не вийшло? Здавалося, жінка по той бік столу дивиться на оста­точ­но вистиглий і аж ніби трохи запо­ро­шений суп із непри­хованим жалем, хоч і силкується потаїти розчару­вання, що злочинні наміри не вда­лися.

Співчуваючи моїй слабості та обері­га­ючи від поганого впливу, бабуся не дозволяла мені гратися з хлопцями, тож моїм товариством по іграх були, якщо не рахувати служниць і догля­даль­ниць, три обрані особисто бабу­сею з-поміж сусідських дівчинки. Позаяк най­менший шум — грюкіт дверей, іграшкова сурма, борюкання, будь-який інший звук — відда­вався нев­ралгічним болем у бабусиному пра­вому коліні, наші ігри були навіть тихіші, ніж звичайно в дівчаток. Мені куди більше подобалося на само­ті читати, будувати щось із кубиків, мріяти про що забажаю, малювати.

Коли народилися сестра й брат, бать­ко подбав, щоб вони росли на волі, як належить дітям (тобто не передоручив їх бабусиним турботам), але я не ду­же-то й заздрив їхній свободі та все­дозволеності.

А от у гостях у двоюрідних сестер все було інакше. Я мусив поводитися, як справжній хло­пець! Коли мені йшов сьомий рік, навесні, перед вступними іспитами до школи, в домі однієї з них — назвемо її, скажімо, Суґіко — сталася пам’ятна подія. Двоюрідна бабуся не могла нахвалитись, як я виріс, і бабуся піддалася на вмовлян­ня й дозволила мені за обідом дещо незвичне. Налякана нападами аутоін­ток­си­кації, про яку я вже згадував, вона доти забороняла мені їсти «рибу з зеленою шкірою». Отож я не знав на­віть смаку білого м’яса па­лтуса, кам­бали, морського карася, картоплю діставав лише протерту через ситеч­ко, ніколи не куштував солодощів з бобів, печиво їв тільки галетне, та ще бісквіти й вафлі, а з фруктів — лише дрібно посічені яблука і зрідка — доль­ку мандарина. Тому першу в житті «зелену рибу» — жовтохвоста — я погли­нав з невимовним задоволенням. Її незвичний смак означав для мене пер­ше визнання власної дорослості, але до нього щоразу домішувався ост­рах — «острах зрілості», який бентежив мене й заважав смакувати як слід.

Суґіко була квітуча, життєрадісна ди­тина. Коли мені випадало в них ночу­вати, й нас укла­дали спати поруч, я видивлявся на неї захоплено й зазд­рісно: я ж бо довго не міг заснути, а вона, щойно торкалася подушки, від­разу засинала, ніби вимикалася. В гостях у Суґіко я був куди вільніший, ніж у себе вдома. А що тут не було уяв­них ворогів, які зазіхали на мене, тобто батька й матері, бабуся заспо­коювалася сама й давала спокій мені. Тут-бо не треба, як удома, весь час стерегти мене.

От тільки не вмів я втішатися свобо­дою. Наче хворий, який тільки-но під­вівся по хворобі, я почувався ску­то, ніби пригнічений невидимим обо­в’язком. Я б краще просто поніжився в ліжку. А тут від мене вимагали, хоч і не казали вголос, бути справжнім хлоп­цем. І заводилася нещира гра. Бо я вже починав, щоправда не зовсім виразно, розуміти нескладний ме­ха­нізм: те, що інші бачать, як удавання, відбиває мій порух до власного єства, а те, що ко­мусь видається справжнім мною, якраз і є гра.

Оце криводушне вдавання змушувало ме­не, наприклад, пропонувати пограти­ся у війну. Звісно, яка там війна про­ти двох дівчисьок — Суґіко та другої двоюрідної сестрички! То більше, що у вдачі вони не мали нічого від ама­зо­нок. Моя пропозиція погратися у вій­ну випливала з хибного почуття обо­в’язку — не підлещуватися до дівчаток, завдати їм клопоту.

І от надвечір дім і двір перетворю­ва­лися на поле нашого нудного й невправ­ного бою. «Тах-тах-тах» — наслі­ду­вала з-за кущів Суґіко туркіт куле­мета. А що на це слід було якось реа­гу­вати, я забігав у дім; коли ж за мною влітали, татахкаючи, малі вояч­ки, хапався за груди й падав на під­ло­гу посеред кімнати.

— Що з тобою, Ко? — занепокоєно підбігали до мене дівчатка. І я відка­зував:

— Це загибель на полі бою!

Я уявляв свою скоцюрблену постать на долівці і неабияк втішався. Було не­вимовно при­ємно усвідомлювати, що тебе смертельно поранено. Я був пе­вен, що не відчув би болю, навіть якби мене прошила справжня куля...

Дитинство...

Ось я й дійшов до цієї знаменної події. Для мене нинішнього вона — втілення мого дитинст­ва. Бо тоді я відчув: нею дитинство назавжди прощається зі мною. У мене виникло від­чуття: час, що досі містився в мені само­му, спливає, зупиняється перед кар­ти­ною і починає точно копіювати лю­дей, рухи й звуки на ній; і в міру того, як копія стає доскона­ліша, сама кар­тина розтає без сліду в потоці часу, за­лишаючи мені лише відбиток — жа­лю­­гідне, хоч і схоже, опудало мого ди­тинства. Гадаю, дитин­ст­во наготувало таку подію для кожного. Тільки ці події видаються незначними, не вар­тими такої назви, тож часто-густо й минають непомічені.

Ось як це було.

Літнього дня святковий хід лавиною ринув до нашої брами.

Бабусю любив робочий люд, тож зара­ди її немічних ніг та малого онука — мене — процесія проходила повз нашу браму. Взагалі-то маршрут був інший, але звичайно проводир завер­тав ко­ло­ну на трохи кружну дорогу повз наш дім.

Разом з домашніми я стояв перед во­ріть­ми. Залізна брама з візерунками була розчахнута на обидва боки, бру­ківка перед нею чисто споліснута во­дою. Уривчастий гуркіт барабанів на­ближався.

Мало-помалу й сумна мелодія пісні по­жежників стала пробиватися крізь га­лас свята, звіс­туючи справжню ме­ту цієї начебто нісенітної метушні. Я від­чув у ній гіркоту низькопроб­ності єд­нання людини й вічності — єднання, мож­ливого тільки через якесь благо­честиве без­путство. Серед нероз­бір­ли­вих звуків поступово вирізнилися ме­та­леве клацання проводире­вої пате­ри­ці, нерівний гуркіт барабана, вигу­ки носіїв святкового паланкіна-мікосі. Душа моя співала, аж подих перехоп­лювало й годі було встояти на місці (проте після цього великі сподівання завжди озивалися в мені не радо­щами, а болем). Настоятель сінто­їст­ського храму, що крокував з пате­ри­цею попереду, був у масці лисиці. Ко­ли золотаві очі таємни­чого звіра, який минав мене, втупилися, мовби чару­ючи, в мої, я вчепився в полу когось із домашніх, бо відчув непереборне ба­жання втекти світ за очі від насолоди, майже жахкої, що нею випов­ню­вала мене та процесія. Адже хіба що втечею можна зарадити тому, від чо­го забагато сподівався, що занадто ви­мальовував у власній уяві!

Ось пронесли на плечах повиту соло­м’яним перевеслом скриню для жерт­во­приношень, легковажно підстри­бу­ючи, проплив малий паланкін, і став наближатися величний чорно-золотий головний. Ще зда­леку було видно, як, наче птах на хви­лях, хилитає­ться то в один, то в інший бік золотий фенікс на його верхівці; гомін натовпу, сліпучий блиск і шелевіння викликали в нас якусь свят­ко­ву тривогу. Навколо мікосі не продих­нути від тисняви, наче в штиль в отру­єному випарами тропічному по­віт­рі. Ліниво й зловісно по­коли­су­ю­чись на оголених плечах юнаків, він, здавалося, палахкотів жаром. Черво­но-білі линви, чорно-золоте поруччя, і, поміж стулок дверей, — темний простір метр на метр, де, розхитуючись на­всі­біч і підстрибуючи, просто серед без­хмарного літнього дня, не крию­чись, владарювала квадратна порожнеча ночі.

Мікосі вже перед нашими очима. Па­рубки, як один, у коротких кімоно, з-під яких виглядає голе тіло, несуть крок по кроку паланкін, він руха­є­ться, мов п’яний. Раз-по-раз хтось по­­тикається, але не схоже, щоб це спонукало дивитися під ноги. Молодик із вели­чезним віялом гасає довкола носіїв і викрикує пронизливо, підбадьорюючи їх. Ось мікосі загрозливо хили­ться. Але новий несамовитий вигук — і він знову вирівнюється.

Хтозна, може дорослі відчули, як від гурту, що рухався дорогою, війнуло непогамовною силою, бо рука, за яку я тримався, штовхнула мене назад. Хтось гукнув: «Стережися!» Що було да­лі, не пам’ятаю. Мене тягли за руку через подвір’я до дому. Тоді через пе­редпокій, у дім.

Разом з кимось я збіг на другий по­верх і вискочив на балкон. І звідти з затамованим подихом ди­вився на чорний натовп носіїв паланкіну, що вчинив набіг на наше подвір’я.

Я довго замислювався, яка сила штовхнула їх на таке. Це годі збагнути. Бо хіба мо­ж­­на припустити, що кілька­де­ся­теро молодиків заздалегідь змовилися за­на­пастити наш садок?

А вони добряче витолочили його. Ото було свято! Давно остогидлий мені са­док важко було впізнати. Паланкін не проминув жодного кутка. Хряскотіли під ногами кущі. Я нама­гався бодай якось пояснити собі, що коїться. Мені здавалося, закрижаніла тиша чергу­є­ться з безтямним гуркотом, наче врів­новажує його. Спалахами скипали ко­льори — золотий, чер­воний, фіоле­то­вий, зелений, жовтий, синій, білий, — і час від часу якийсь один, то золотий, то червоний, мовби поглинав усі інші.

Лише одне я бачив чітко, й саме те лякало, засмучувало й виповнювало мене незрозумі­лою мукою. Вираз най­роз­пуснішого, найницішого захвату на обличчях носіїв мікосі.