Дія третя
(Квітень 1790
року, по тринадцяти роках після другої дії; дев’ятий місяць від початку
французької революції).
Монтрей (вона дуже постарішала). Рене!
Рене (з шитвом у руках; у волоссі пробивається
сивина). Так?
Монтрей. Ти не нудьгуєш?
Рене. Ні…
Монтрей. Тринадцять років ти раз
по раз складаєш у кошик варення та інші лагоминки, щоб навідати Альфонса у
в’язниці, і це тобі не набридає. Не можу не визнати: все свідчить про
справжність твоїх почуттів. А найдивніше, що за всі тринадцять років ти ніколи
не виказала жодної ознаки нудьги. Щойно з побачення, ти вже мрієш про наступне,
наче на природу збираєшся, й міркуєш, що б такого наготувати.
Рене. Ваша правда. Я дуже не
хотіла, щоб чоловік спостеріг, як я старію. А так ми бачимося двічі-тричі на
місяць, от він і не помічає.
Монтрей. Але тепер усе
скінчилося. Минулого місяця Установчі збори скасували ув’язнення за королівськими
указами. Закон і порядок, у які я вірила стільки років, мертві. Не
сьогодні-завтра злочинці й божевільні опиняться на волі… Ти через це більше не
навідуєш Альфонса?
Рене. Тепер це не потрібно.
Досить зачекати — і він прийде.
Монтрей. Розумно… Бачу, в тобі
щось змінилося.
Рене. Мабуть, я врешті-решт
стомилася. І зістаріла. Та й як не змінитися людині, коли змінився цілий світ!
Монтрей. А все ж відтоді, як ти
припинила збирати кошики з харчами й засіла за шитво, ти вочевидь нудишся.
Рене. Мабуть, справа у весні,
мамо. Паризька весна, якої колись несила було дочекатися, яка надходить в одну
ніч, наче повінь, тепер мені зовсім чужа. Коли через власні роки навіть весна
не в радість і байдуже, що веселиться весь світ, краще сидіти вдома й гаптувати
— може, хоч у шитві буде щось весняне.
(Входить Анна.)
Анна. Оце то так —
навіть Шарлота не виходить зустрічати. Може, долучилася до походу на Версаль
трударів, що вимагають хліба?
Монтрей. Овва, Анно! Що
трапилось?
Анна. Зайшла попрощатися. А
як удасться, то й вас, мамо, намовити з собою.
Монтрей. Отак ні сіло, ні впало?
Попрощатися, кажеш? А куди це ти зібралася?
Анна. Ми з чоловіком їдемо до
Венеції.
Рене (у перший раз підіймає очі від шитва;
пошепки). До Венеції…
Анна. Ні-ні, сестро. До тієї
давньої подорожі жодного стосунку. Чоловік придбав у Венеції особняк, і ми
негайно туди переїжджаємо.
Монтрей. А ваш чудовий дім, а
посада при дворі? Як це — все кинути та їхати на чужину?
Анна. Якщо згаяти час,
узагалі хтозна-що може скоїтися. Мій чоловік — людина далекоглядна: на його
думку, мрії аристократії про якісь зміни на краще — то маячня, з цим він не
хоче мати нічого спільного. А залишатися тут далі просто небезпечно. Та ви ж,
мамо, й самі все знаєте. Граф Мірабо наполягав, щоб король виїхав за кордон, та
марно — граф Прованський відрадив. Чоловік, до речі, теж вважає, що нині його
величності саме час на еміграцію.
Монтрей. Але тим часом король
нікуди не їде.
Анна. Такого забарливого
короля Франція ще не знала.
Монтрей. І все ж, поки король
тут, ми теж залишаємося.
Анна. Яка ви роялістка! Мамо,
жарти набік! Зараз тільки здається, ніби все спокійно, а що буде далі, хтозна.
Чоловікові недавно наснилося таке, що він вирішив: усе, пора їхати. Уявіть
собі, на площі Згоди — море крові.
Монтрей. Коли навколо коїться
таке, треба добре роздивитися навсібіч, перш ніж рушати з місця. Мені,
наприклад, видається, що мені судилася мирна старість. Якби твій батько був
живий, було б чого турбуватися. А так — хай би там як скаженів народ, кому
потрібна підстаркувата вдова! Навпаки, відколи світ перевернувся, усі забули
про Альфонса. Має рацію той, хто не метушиться, не стає ні на чий бік, а ладнає
з усіма.
Анна. Дивіться, мамо, буде
вам те, що графині де Сен-Фон!
Монтрей (сміється). Де ж мені рівнятися з
пані де Сен-Фон! Така славна смерть не для мене.
Анна. Цими днями саме її
роковини. Якраз минулої весни в Марселі почалася смута…
Монтрей. То ті всі плітки —
правда?
Анна. Ті плітки, що про
графиню, — правда, хоч які неймовірні. Саме тоді їй набрид Париж, і вона
перебралася в Марсель. Ночами вона перебиралася на кокотку й продавала своє
тіло корабельникам. А на ранок поверталася до свого палацу й викликала золотих
справ майстра, щоб у кожен зароблений за ніч мідяк вставив коштовний камінь.
Графиня мріяла обшити такими монетами сукню зверху донизу й з’явитися в ній у
Парижі.
Монтрей. У її віці навряд чи
вдягнеш надто відкриту сукню. А щоб обшити закриту, чимало довелося б
потрудитися.
Анна. Певної ночі
знялася колотнеча. Десь у темному завулку нашу перебрану кокотку огорнув
натовп, і вона разом з усіма затягла ту саму пісню…
(Шарлота у
жалобному вбранні входить із-за лаштунків зліва і слухає.)
Монтрей. Знаю-знаю: «На ліхтарі
аристократів!»
Анна. Отож, вона крокувала,
співаючи на весь голос «На ліхтарі аристократів». Аж тут налетіла поліція, зчинився
шарварок, і графиню затоптали на смерть. Світало. Заколотники підібрали тіло,
вклали на дверну стулку і з голосінням понесли вулицями — народну богиню,
величну жертву. А поет-самоук, з тих, котрих повно в кожнім кварталі, склав
пісню «Осяйна кокотка», яку підхопили геть усі. Ніхто й гадки не мав, хто вона
така.
У
непевному передденному світлі труп графині де Сен-Фон нагадував дохлу курку,
зате його кольори — крові, білої плоті й синців — прислужилися потім для
прапора. А коли розвиднілося, з-під товстого шару білил прозирнула зів’яла
шкіра, й на очах у враженого люду тіло молодиці на ношах перетворилося на труп
старої.
Проте,
для них вона так і залишилася осяйною, хоч насправді мала зморшкуваті стегна й
шкіру, наче общипану. Труп пронесли через усе місто до моря. До Середземного
моря, якому старість тільки додає блакиті, а смерть — розмаху хвиль… Ви ж-бо
знаєте, саме з цього й почалася революція.
(Пауза. Шарлота
виходить.)
Рене. Отож ти їдеш до
Венеції, до того мертвого моря.
Анна (здригнувшись). Ну що ти таке кажеш!
Адже ми якраз їдемо жити.
Рене. Як ти завжди
клопочешся, аби жити! Зроду така була. Та насправді життям тебе завжди надихає
хтось. Так, твій виїзд до Венеції дійсно не має жодного стосунку до тієї
давньої подорожі. Адже ти не маєш споминок, уривки твого життя не зв’язані
єдиною ниткою.
Анна. А ти, сестро, воліла б,
щоб я все пам’ятала? Власне, коли споминки потрібні, я їх завиграшки знаходжу.
А от решту часу вони мені не заважають. Це радше в тебе, Рене, немає спогадів.
З ранку до ночі, від першого до останнього дня перед тобою нерухома біла стіна.
Якщо надто довго на неї споглядати, видивишся і чорні сліди запеченої крові, і
дощові патьоки, немов від сліз, але насправді то завжди та сама стіна.
Рене. Справді, я дивилася
завжди на одне. Тиховодь непроглядну, глибочінь незглибиму, відхлань бездонну.
Така моя доля.
Анна. Тому-то тобі й згадати
нема чого. Завжди одне й те ж.
Рене. Мої спогади — ніби
комаха в бурштині. Не як твої, що наче мінливі тіні на воді. Ти сказала дуже
слушно. Мені мої спогади заважають, та ще й як.
Анна. Отож-бо. До того ж з
них зроджуються ревнощі. І на моєму обличчі ти читаєш два спомини, особливо
тобі ненависні. Про те, чого в тебе ніколи не було, — Венецію і щастя.
Рене. Венеція… щастя… Так,
цих комах у шмат бурштину не замкнеш. Хоч, власне, я ніколи нічого такого й не
бажала.
Анна. Це не більше, ніж
слова.
Рене. Та ні, з роками я
зрозуміла свої бажання. Ще зовсім юною я гадала, що бажаю того, чого й ти,
таких самих споминів… Про Венецію, про щастя… Але те, що зберегла моя пам’ять,
комахи в моєму бурштині, — не Венеція й не щастя, це щось страшне,
невимовно страшне. Не про це я мріяла в юності, такого навіть уявити не могла.
І тільки під старість почала розуміти. Либонь так улаштований світ: треба
наразитися на те, що для тебе найстрашніше, щоб утямити: саме цього потай і
жадало твоє серце! І тільки це й залишається в пам’яті, тільки таке втрапить
усередину твого бурштину. З цього, як із зернятка, виростає плід, що не
приїдається й за тисячі разів.
Монтрей. Що ти, Рене, це не
обов’язково. Буває, з роками надходить пора мирного щастя. Скажімо, коли кілька
днів тому прийшов лист від Альфонса, навіть мені серце тьохнуло. Він знає, що
невдовзі буде на волі, й ні на кого не тримає зла. Ба навіть на мене. Пише, у
в’язниці заприязнився де з ким із революціонерів, так що в разі скрути буде
кому замовити за мене слівце. І справді, світ перевернувся! Хоча я завжди
знала, що десь на споді його серця таїться доброта, немов непомітне людському
оку джерело.
Анна. Свого часу ваші, мамо,
добрі слова якраз і заманили Альфонса в пастку.
Монтрей. У свою доброту я не
вірю, але в чиюсь — залюбки. З цим легше живеться.
Анна. Ну то повірте в мою. Я
не пропоную вам вирушати завтра, але післязавтра ми з чоловіком їдемо, то вже
зважтеся на щось. А не наважитеся зараз, то потім приїздіть до Венеції.
Монтрей. Спасибі на доброму
слові. Але дай трохи подумати. Старі люди, знаєш, непоспішливі.
Анна. Тільки не думайте надто
довго, бо буде пізно.
Монтрей. Не хвилюйся, я не
сидітиму, доки прийде лихо.
Анна. Прощавайте мамо,
прощавай Рене.
Рене. Бувай, Анно.
Монтрей. Щасливої дороги!
Привітай від мене графа.
Анна. Неодмінно.
Монтрей. Шарлото!
(Шарлота
входить і відпроваджує Анну зі сцени. Пауза.)
Монтрей. Шарлото!
(Шарлота знову
з’являється на сцені.)
Шарлота. Слухаю, пані.
Монтрей. У нас ніхто не помер. А
ти в жалобі.
Шарлота. Так, пані…
Монтрей. А-а, розумію. Зараз же
роковини пані де Сен-Фон, твоєї попередньої господині. Співчуваю твоїм намірам,
але, наскільки пам’ятаю, ти її аж так терпіти не могла, що втекла до мене. І
раптом така відданість?
Шарлота. Так, пані…
Монтрей. Що це ти все «Так,
пані», «Так, пані»? Гадаєш, я повірю, що в твоєму віці ти тушуєшся, ніби
селючка? У ці дев’ять місяців, після падіння Бастилії, світ неначе з глузду
з’їхав, то й ти, я дивлюся, нахабнієш. А відколи голота з Сент-Антуанського
передмістя рушила на Версаль вимагати хліба, ти взагалі стала безцеремонна. Але
навряд чи ти знайдеш собі місце в юрбі обірванців, що крокують містом: надто
вже звикла за двадцять з лишком років до заможності, для цього й грошенята
збирала на старість. Чи може, тебе надихає приклад пані де Сен-Фон, і вабить
доля підробної народної героїні, липової мучениці?… Либонь, заздриш її загибелі
— осяйній, хоч і в чужому вбранні?
Шарлота (зібравшись із духом). Так, пані!
Монтрей (зі сміхом). Ну, гаразд. Носи собі
хоч жалобу, хоч що. Однаково твої жалоба та скорбота — несправжні, значить, не
наврочать.
Шарлота. Так. Дякую, пані.
Монтрей. То ти любила покійну
пані де Сен-Фон?
Шарлота. Так.
Монтрей. Більше від мене, твоєї
нинішньої господині?
Шарлота. Так, пані.
Монтрей. Отакої, до революції ти
мені так не відказувала. Щось усі стали надто правдиві… Дивись-но, хтось до нас
завітав.
(Шарлота
виходить. Рене підводиться. Шарлота повертається з баронесою де Сіміан. Та в
монастирському вбранні.)
Та
це ж баронеса де Сіміан! Скільки води спливло!
Баронеса (вона сильно постарішала). Так, давно я у вас не
бувала. Вітаю, пані Монтрей, добридень, Рене!
Монтрей. Чому зобов’язані?..
Баронеса. Мене запросила Рене.
Монтрей. Ах, Рене…
Рене. Спасибі, що прийшли.
Баронеса. Біля брами я зустріла
твою сестру. Вона, здається, їде до Італії…
Монтрей. Принаймні так вона
сказала.
Баронеса. Рене, я рада, що ти
зважилася. Я давно на це сподівалася.
Монтрей. Зважилася? На що б це?
Рене. Мамо, я вирішила не
радитися з вами, а звернутися просто до тітоньки де Сіміан. Вона приймає мене в
свій монастир.
Монтрей (вражено). Що?! Ти хочеш піти від
світу?
Рене. Так.
Монтрей. Та ти що!..
Баронесо де Сіміан, даруйте. Красно дякую за люб’язність, але коли йдеться про
долю дочки, я маю у всьому розібратися. А я ж уперше про це чую! Як це — тепер,
коли її чоловік не сьогодні-завтра вийде на волю…
Баронеса. Ви маєте рацію.
Поговоріть удвох, а я зачекаю в сусідній кімнаті (прямує за лаштунки направо.)
Рене. Стривайте!
Монтрей. Рене…
Рене. Хай тітонька залишиться й почує все. До того ж, я
двадцять років радилася з нею про Альфонсові справи, то що вже зараз таїтися…
Монтрей. Так-то воно так, але…
Рене. Тітонько, прошу, не
йдіть.
Монтрей. Коли між вами така згода,
то й я скажу напрямки, що думаю. Та спочатку, баронесо де Сіміан, коли ваша
ласка, скажіть, з чим саме звернулася до вас Рене?
Баронеса. Власне, ні з чим
особливим. В останній місяць Рене часто бувала в мене, ми багато розмовляли. І
я пообіцяла допомогти, якщо вона остаточно вирішить піти від світу.
Монтрей. Значить, в останні
тижні, коли ти перестала навідувати Альфонса й так захопилася шитвом, ти
обдумувала це рішення?
Рене. Ні, я думала про це
довго, дуже довго. Просто тепер рішення визріло.
Монтрей. Саме тепер, коли
Альфонс от-от звільниться?
Рене. То була лише остання
крапля. Досі бажання піти в монастир змагалося в моїй душі з бажанням бачитися
з чоловіком. Після кожного побачення я вирішувала, що наступне буде останнім,
потім знову не витримувала… І все ж думка залишити світ охоплювала моє серце
все більше — як повінь розмиває береги.
Баронеса. Бог бачив тебе з небес
і, мов рибалка, закинув незриму волосінь. І спіймав тебе. Не раз віддалялася ти
від нього, бо він попускав, але насправді завжди знала: рано чи пізно тобі не
втекти. Під божим оком, наче під призахідним сонцем, ти тремко зблискувала
лускою, й сама прагнула зловитися.
Тисячі
очей божих дивляться в світ, немов тисячі наглядників, незрівнянно суворіших за
королівську варту; від них не сховається жоден потаєний закуток людської душі.
Терпіння господа невичерпне, він чекає, доки душа сама прилине в його нерет,
щоб перепровадити її до осяйної в’язниці, до блаженної келії.
Соромно
визнавати, але я сама почала усвідомлювати провидіння господнє лише під
старість, в останні роки. Якою бідною на розум я була раніше, коли зображала
побожність та милувалася з власного благочестя!
Я
й зараз шаріюся, коли згадую ті часи… (рахує на пальцях.) Так, то було дев’ятнадцять років тому. Осіннього дня в
цьому самому салоні графиня де Сен-Фон оповідала мені про маркіза де Сада.
Дев’ятнадцять років… Невже так давно? Потім увійшли ви, пані Монтрей — душевні
муки не відібрали вам жвавості, навпаки, залишили на вашому обличчі дивний
відсвіт. Нарешті, щойно з дороги, з’явилася ти, Рене — така гарна, така чиста,
така просвітлена журбою… Здається, то було тільки вчора. А може, час, що змінює
нас усіх, тихенько промайнув через цю залу, притримуючи вбрання, щоб ми не
розчули навіть шелесту?
Але
до речі. Пробачте, пані Монтрей, що згадуватиму про неприємне. Перш ніж ви
надійшли, графиня де Сен-Фон (упокій, господи, її душу), вимахуючи стеком,
розповідала про марсельські пригоди маркіза. Я ревно знаменувалася, бо
відчувала, як мою душу огортає стобарвне марево, навертає до себе диявольська
спокусливість тієї жахливої оповідки. Чесно кажучи, я щиро заслухалася.
Вже
з того, що зараз я в змозі розповідати, наче то було не зі мною, знати,
наскільки я стала ближчою до бога. Тепер я ясно бачу: моя зарозумілість, упевненість
у власній праведності та незаплямованості була причиною спокуси, гріх був на
мені, а не на маркізові, й не пані де Сен-Фон. Якби я спромоглася відкинути
пиху, то зрозуміла б: мої праведність і незаплямованість — просто прибережна
рінь; не біда, коли під надвечірнім сонцем зблисне не той, а інший камінець. На
мою думку, Рене, як і я, нарешті звільнилася від спокус. От тільки
випробування, які вона пройшла, у сотні разів страшніші від моїх, і мої
страждання не зрівняти з її муками.
Монтрей. Тепер ми знаємо вашу
думку, баронесо. Дозвольте ж і мені, жінці з грішного світу, сказати кілька
слів, як належить матері. Мені здається, Рене, ти маєш спершу владнати деякі
мирські справи. Як би тобі не спішилося піти від світу, прийми, бодай, його
останнє причастя. (Баронеса
де Сіміан хоче щось сказати.) Ні, дайте мені договорити.
Альфонс
незабаром вийде на волю. Хоч який він, хіба ти не бажаєш розділити з ним решту
його днів?
Рене. Але, мамо…
Монтрей. Ні, вислухай мене.
Дев’ятнадцять років я наполягала, щоб ти його покинула, а ти не погоджувалася.
Чому ж це раптом зараз усе навпаки? Я вже не проти. Хочеш бути йому вірною
дружиною — будь ласка. А до монастиря ж-бо навіщо?
Від
зв’язків Альфонса з королівським родом, як на нинішні часи, жодного зиску,
навпаки, сама небезпека. Та це байдуже, хай він і далі буде мені зятем.
Якщо
поглянути на це очима Альфонса, надійшов-таки його час, скоро він зможе
розрахуватися за все, що йому зробили злого.
Рене. Є за що.
Монтрей. Можливо. Але він не такий
уже й поганий. І незабаром зрозуміє, що всі мої сплети були тільки йому на
користь.
Рене. Ні, тільки вам на
користь.
Монтрей. Коли це я щось робила
заради власної користі? Тільки заради доброго імені роду де Сада, його, а
значить, і твоєї честі. Але нині світ став такий, що родова честь нічого не
варта, а добрі звичаї нікому не потрібні. Нема чого більше захищати, а значить,
і Альфонса можна випустити на волю. Хай це створіння собі вимахує нагаєм та
розкидає любовні цукерки, скільки душа забажає. Хто йому що скаже — весь
світ-бо коїть, що заманеться.
Знаєш,
Рене, щиро кажучи, я й нині маю твого благовірного за негідника. Але тепер
верховодять причинні, варнаки та гультіпаки, серед яких йому й місце. Так що
зараз просто чудово мати такого родича.
Рене. Ви, мамо, здається,
надумали його використати.
Монтрей. А якби й так? Твоя
допомога мені дуже стала б у пригоді. Хоч власне, серце в нього не зле.
Рене. Так, Альфонс
завжди був просто дитиною з добрим серцем. Золотокудрим великооким хлопчаком. А
коли й пустував, то завжди спокутував провину щирістю й ласкою. Я й зараз ніби
бачу його очі, бистрі, наче зелені ящірки в моріжку навесні.
Монтрей. Послухайте й ви мене,
баронесо де Сіміан. У вирі безладу на ймення «революція» безпутства Альфонса
викличуть радше прихильність і пошану — хоч би й через те, що йшли проти
звичаїв. Вчинки, що колись наражалися на осуд суспільства, тепер — свідоцтво
безгрішності; ув’язнення в королівській тюрмі — відзнака, вища за будь-який
орден. Ось що буває, коли міняється весь світ. Коли золото виходить з обігу, не
те, що срібло, а й мідь, ба навіть свинець починають цінуватися, бо жодне з них
не золото… Якщо Альфонс поводитиметься розумно, хтозна, може він єдиний з
аристократів не опиниться на ліхтарі. Або ще ліпше, за його злодіяння всю родину
відпустять з миром. А от хто, як я, прожив, не заслуживши лихого слова, тепер
має начуватися. Та все одно це нічого не міняє — Альфонс як був покидьком, так
і залишається. Просто, коли весь світ знавіснів, лише свавільники та розпусники
почуваються наче риба у воді.
Дивно,
але нині Альфонсові злочини, що так мені троюдили серце, видаються дрібницями,
не вартими уваги. Поганяв батогом кілька вуличних, то й що? Пролив трохи крові,
подумаєш! Нагодував когось силоміць льодяниками, до речі, нешкідливими, теж
мені. (Сміється.) Дочку мало не
занапастив, точніше, обох одразу — є про що говорити! Виявляється, той, з ким я
двадцять років воювала не на життя, а на смерть, — просто безневинний
малий пустун.
Баронеса. Чи варто так казати,
пані Монтрей? Важить, що ви стали на герць, а не з ким воювали. Та й супостат
ваш був не Альфонс, а зло, втілене в ньому. Навіть ви, якщо не визнаєте цього,
то скінчите, як він, тим, що й бога не визнаватимете. Що б там не коїлося в
світі, межа добра й зла, накреслена богом, видима незгірш од намальованої
крейдою на бруківці.
Монтрей. Ви так гадаєте? Мені
вона радше здається подібною до межі води й суші на морському узбережжі, бо
міниться з кожним припливом. А Альфонс якраз грається в прибої, однією ногою в
хвилях. Збирає криваво-червоні мушлі, довгу, наче мотузки, морську траву,
ловить в’юнів, схожих на нагаї.
Рене. Тепер з ваших
вуст, мамо, я наче чую Альфонсові слова. Коли він повернеться, ви залюбки
порозумієтеся.
Монтрей. Як я стомилася, Рене! І
ти, мабуть, зовсім без сил, тому й приймаєш нісенітне рішення.
Рене. Від чого ви стомилися,
від Альфонса? Чи від себе самої?
Монтрей. Не будь така ущиплива,
Рене. Ми обидві стомилися — то подаймо одна одній руки, потішмося обопільно,
допоможімо навзаєм.
Баронеса. Рене, твоя матір
заблукала в пітьмі буття, вона не бачить уз, що єднають цей світ із богом.
Зараз твоя черга рятувати її.
Монтрей (звертаючись до Рене). Не хочу, щоб ти мене
рятувала! Скажи краще, чи правда, що у Венсенському замку твій чоловік
заприязнився з таким славним нині Мірабо?
Рене. Навпаки, вони ніби весь
час сварилися.
Монтрей. Цебто спізналися досить
близько, щоб сваритися. Як-от ми з Альфонсом.
Рене. Як вас стає просити
допомоги в того, кого ви так утискували? Хіба що в вас не залишилось анітрохи
гордості…
Монтрей. А хто просив? Він сам
запропонував у листі. Пише, в разі скрути замовить слівце перед новими
орудниками.
Баронеса. Альфонс так написав?
Що за прекрасна душа! Я ніби знов бачу того безневинного золотоволосого
хлопчика. Маркіз де Сад злюбив ворогів своїх і пробачив їм усе. Певно, він
усвідомив і свої гріхи. Кривава ніч скінчилася, і його душу осяяла свята зоря.
Твої почуття так зрозумілі, люба Рене! Ти виявила перший відблиск чудесного
сяєва в Альфонсі й вирішила піти від світу, аби бодай на крок наблизитися до
джерела цього сяєва та повести за собою маркіза. Твій гідний приклад не дасть
маркізові згубити вогник, який зажеврів у нього в душі, він плекатиме цей
вогник, а той поведе його за дружиною, до світла вічного, безмежного. Рене, ти
справжнє свічадо доброчесності для всього жіноцтва світу. За чесноти свої ти
більш за інших гідна звання христової нареченої. Я прожила чимало й бачила
багато жінок, але жодної такої доброчесної, як ти.
Рене. Але, тітонько де
Сіміан…
Баронеса. Що, любонько?
Рене. Так, відмовитися від
чоловіка й від світу мене спонукало сяєво. Але як би краще сказати… Це сяєво не
зовсім те, про яке казали ви…
Баронеса. Як це так?
Рене. Воно справді чудесне,
але прийшло не звідти…
Баронеса. Що ти кажеш? Джерело
чудесного сяєва тільки одне!
Рене. Звичайно, одне.
Але, можливо, світло відбилося від чогось і впало з іншого боку.
Баронеса (стурбовано). Що значить «з іншого боку»? З
якого ж це?
Рене. Я й сама не знаю точно. Знаю одне: те сяєво зажевріло, хоч
і ледь-ледь, коли я прочитала ту страшну книгу, що її передав Альфонс на
побаченні у в’язниці. Він сам написав той жах і назвав «Жюстина». То був перший
Альфонсів твір, який я почала читати — все, що він передавав мені доти, я
просто ховала.
Ця
книга — про пригоди двох сестер, старшої, Жюльети, й молодшої, Жюстини, які
втратили батьків і поневіряються світом. Зовсім не так, як водиться в романах,
доброчесну Жюстину переслідують нещастя, а розбещеній Жюльєті дістаються
дарунки долі. Навіть гнів божий спрямовується не на старшу, а на молодшу сестру,
й на неї чекає жалюгідний кінець. Бідолашна Жюстина має щире серце й добрі
звичаї, проте весь час наражається на ганьбу, приниження, їй відтинають пальці
на ногах, висмикують зуби, таврують, б’ють, грабують, нарешті, безвинно
засуджують. Тут з’являється Жюльєта й рятує її, але щастя триває лише мить — на
Жюстину чекає безглузда смерть від удару блискавкою.
Ось
що писав Альфонс у в’язниці, не покладаючи рук ні вдень ні вночі! Навіщо?
Тітонько, хіба такий жахний витвір — не гріх?
Баронеса. Ще який гріх! Не
тільки власну душу заплямувати, але й інші затруїти — що ж це, як не гріх!
Рене. Який гріх тяжчий —
батожити до крові повій та жебрачок, чи написати таку книгу?
Баронеса. Одне одного варті!
Гріховні помисли не кращі за гріховні вчинки.
Рене. Але ж вчинки Альфонса
скінчилися, коли його ув’язнили. А от гріховним помислам він віддався
цілковито, коли писав свою книгу, правда ж?
Баронеса. Люба моя Рене. Це в
монастирі устав відвертає від гріха і тіло, й душу, й викорінює зло. А у
в’язниці Альфонс не міг чинити злодіяння, зате душею приліпився до самого
коріння гріха.
Рене. Ні-ні, це не так!
Альфонс, якого я знала, пішов від мене у зовсім інший світ.
Баронеса. Так, у пекло!
Монтрей. Ну гаразд, написало це
створіння якусь байку, то й що? Колись і я наслухалася до поговорів і гадала, ніби
писати й розповсюджувати непутящі книжки гірше всякого злочину, бо той як не
залагодити, то хоч замовчати можна. А тепер думаю інакше. Книжку кинув у вогонь
— і нема. Злочин залишає слід. А от написане слово, якщо його не прочитали, зникає
безслідно.
Рене. Якщо не прочитали… Але
ж я прочитала.
Монтрей. Ти одна, та ще й
дружина автора.
Рене. Я одна, але дружина автора!
Жюстина,
добросерда, вразлива, зажурлива — зовсім не така, як її кокетка-сестра, бо
сором’язлива та цнотлива. Чутливі великі очі, білосніжна шкіра, тендітна
постать, сумний голосок… Альфонс ніби змальовував мене саму в юності.
І
тут мені подумалося: чи не для мене написав він цю історію жінки, яку через
доброчесність спіткала лиха доля?
Пам’ятаєте,
мамо? Тринадцять років тому, в цій самій залі, я затіяла з вами ту ганебну
сварку й услід за пані де Сен-Фон сказала: «Альфонс — це я».
Монтрей. Так. Твої слова наче й
досі бринять у мене в вухах: «Альфонс — це я».
Рене. Так от, я помилялася.
То було зовсім недоречно. Правильно так: «Жюстина — це я!»
Під
час ув’язнення Альфонс думав і думав, писав і писав, аж поки замкнув мене у
свій витвір. І я, і всі з-поза тюремних стін опинилися в цій темниці. Через
нього все наше буття, всі незчисленні страждання перетворилися на дріб’язок. Ми
жили, рухалися, журилися, ридали — й лише заради того, щоб чиясь страшна
оповідка мала успіх.
Ну,
а Альфонс… коли я прочитала його роман, мені сяйнуло: так ось чим він займався
у в’язниці! Бастилію зруйнували ззовні, а цей чоловік подужав тюрму зсередини
без жодних знарядь. Сила, яка розпирала його, рознесла темницю вщент. А далі
він залишався там уже з власної волі. Мої вічні страждання, плани його втечі,
незчисленні супліки, хабарі тюремникам, петиції до начальства — то була просто
мишача метушня.
Альфонс
відчув: гріх плоті марний, бо насолода від нього нетривка. І, невдоволений,
замислив спорудити нетлінний храм розпусти. Перебудувати світ так, щоб на зміну
порізненим злочинам прийшла звичка до зла, на місце поодиноких діянь — закон,
замість швидкоплинної ночі насолоди настала ніч довічна, щоб рабство нагая
стало царством нагая. Той, чия душа лежала лише до руйнації, звернувся до
творення. В ньому зародилося щось незглибиме, втілення лиха, виріс кристал
найчистішого зла. А ми з вами, матінко, живемо тепер у світі, що його створив
маркіз де Сад.
Баронеса (хреститься). Ну що ти таке кажеш!
Рене. Я завжди йшла за душею
Альфонса. За його тілом. І була готова йти за ним, куди б він не попрямував. Аж
раптом його руки обернулися на крицю й понівечили мене. В цієї людини більше
немає душі. Той, хто написав таке, має не людську душу, а щось цілком інше.
Чоловік, що самохіть відкинув свою душу, весь світ людей упровадив за сталеві
ґрати. А сам походжає навколо та ключами брязкає. Й більше ні в кого ключів
нема. Мені до них уже годі дотягтися. Ба навіть простягати руки крізь ґрати,
марно благаючи про милосердя, сил бракує.
Як
же сяйливо по той бік ґрат — де ви, мамо, де ви, тітонько. Він теж там —
найвільніший з людей. Обійняв усі часи й землі, зібрав усе зло докупи, добувся
нагору й от-от дотягнеться пучками до самої вічності. Альфонс збудував чорні
сходи до раю.
Баронеса. Бог зруйнує його
жалюгідні сходи.
Рене. А може, сам бог і
доручив Альфонсові цю роботу? Ось я й вирішила залишок життя в монастирі
докладно розпитувати бога.
Монтрей. То ти все ж…
Рене. Так, усе вирішено.
Монтрей. Навіть якщо зараз
тут з’явиться Альфонс? Ти ж чекала на його звільнення дев’ятнадцять років!
Рене. Навіть це не змінило б
мого рішення. Альфонс. Дивовижнішої людини мені не спіткалося зроду. З осереддя
зла він видобув світло, з бруду виробив святість, вдягнув обладунок, гідний
його славного роду, й перетворився на лицаря без страху і догани. Альфонс
озорює весь світ бузковим сяєвом, і воно примарно відблискує на його броні.
Руда від крові сталь змережана арабесками з троянд, замість фестонів —
зашморги. Величезний щит розжарений, шарлаховий, немов обпечена жіноча шкіра.
Роги шолома зі шляхетного срібла повили людські муки, людські страждання,
людський стогін. Лицар звів меч, пересичений кров’ю, й виголошує мужні слова
обітниці. Золотаве волосся вибилося з-під шолома та облямовує німбом його бліде
обличчя. Незламний панцер схожий на срібне свічадо, що затуманилося від подиху.
Досить лицареві, знявши харалужну рукавицю з тонкої й білої, мов у жінки, руки,
торкнутися чийогось чола, як навіть до найбільш непомітних і безталанних вертається
мужність, і вони крокують за ним на ратоборство крізь світанкову напівтьму.
Лицар злітає. Здіймається високо в небо. На срібному нагруднику після кривавої
січі знаходять місце для учти мільйони безмовних полеглих. Крижана міць лицаря
повертає білину закривавленим лілеям. Його білий кінь, поплямований кров’ю,
розправляє могутні груди й, наче корабель, розтинає ними посічене блискавками
вранішнє небо. Цю мить небо розколюється, нестримною повінню рине божественне
світло й засліплює кожного, хто наважився глянути. Альфонс… Певно, він дух того
світла.
(Входить
Шарлота.)
Шарлота. Маркіз де Сад. Накажете
запросити?
(Усі мовчать.)
То просити, чи як?
Монтрей. Рене…
Баронеса. Рене…
Рене (після довгої паузи). А який він на вигляд, Шарлото?
Шарлота. Вони ж чекають за дверми. Так запросити?
Рене. Я запитала, який він на вигляд!
Шарлота. Так змінилися — не
впізнати. Плащ чорний, суконний, на ліктях латки, комір на сорочці
брудний, аж страх. Перепрошую, навіть була подумала, жебрак який старий. А
вже розтовстіли як! Обличчя бліде, роздуте, такі грубі, що одіж ледве
сходиться, либонь і в двері не пройдуть. Очі бігають, підборіддя труситься, що
кажуть, годі втямити, бо зубів обмаль, та й ті зіпсуті. Але назвалися статечно,
як бувало. «Ти що, — кажуть, — Шарлото, не пам’ятаєш мене?» А тоді отак
слово по слову: «Я маркіз Донасьєн-Альфонс-Франсуа де Сад».
(Усі мовчать.)
Рене. Хай іде, звідки
прийшов. Скажи йому: «Вам більш ніколи не побачити пані маркізу».
(Завіса.)
31
серпня 1965 р.
