Маркіза де Сад. Дія друга

Дія друга

(Вересень 1778 року, по шести роках після першої дії)

(На сцену одночасно виходять: Рене — справа, Анна — зліва)

Рене. Анна!

Анна. Сестро! Я маю для тебе добру новину!

Рене. Що за новина? І звідки ти так несподівано?

Анна (тримаючи над головою якийсь сувій). Хочеш знати — дістань!

Рене. Анно! Не дражнися!

Анна. Ось! Іди сюди!

Рене. Ну що за пустощі!

(Обидві у пишному вбранні кружляють по сцені; нарешті Рене вихоплює сувій.)

Рене. Що це таке? (Переводить дух і читає.)

«Постанова Верховного суду міста Екс у Провансі.

Травня місяця року сього суд отримав скріплений золотою печаткою королівський едикт щодо перегляду справи маркіза Донасьєна-Альфонса-Франсуа де Сада, ув’язненого у Венсенській фортеці, та, згідно з монаршою волею, скасував рішення року тисяча сімсот сімдесят другого. Унаслідок повторного розгляду справи зазначеному маркізові де Саду винесено такий вирок.

Підсудного Донасьєна-Альфонса-Франсуа де Сада за образу дією і розтління норовів найсуворіше попередити, оштрафувати на п’ятдесят ліврів та заборонити йому перебування в місті Марселі впродовж трьох років. По сплаті штрафу ім’я маркіза де Сада зі списків ув’язнених негайно вилучити».

О господи! (на хвилю застигає, не в змозі говорити від радощів.)

Анна. Ну що, сестро, сподобалася новина?

Рене. Наче сон…

Анна. Навпаки, то раніше був страшний сон, а тепер ти прокинулася.

Рене. Альфонс на волі. А значить, я теж… Шість років… Анно, пам’ятаєш, як восени, шість років тому, у цій самій вітальні ми разом міркували, як урятувати Альфонса? Це було якраз по тій жахливій марсельській історії. Ти щойно повернулася з Італії, куди їздила потішити серце Альфонсові.

Анна. «Потішити серце»? Нащо ці недомовки? Адже то давня справа.

Рене. Давня… Усе, що я робила ці шість років, наче сплелося у візерунки довкола одного — як визволити Альфонса. Я билася в двері, але ті були, мов кам’яні. Поламала нігті, розбила в кров руки, та їх було годі прочинити.

Анна. Але ти робила все, що могла.

Рене. Проте моїх сил було замало. Матусиними стараннями Альфонс утрапив за ті двері, її ж стараннями вони й розчахнулися.

Анна. Добре, що ти це розумієш.

Рене. Саме тому я й тут у цей приїзд до Парижа. Поки ми з матір’ю ворогували, я зупинялася в готелі.

Анна. Отож ворожнечі між нами кінець.

Рене. Ти зовсім подорослішала… А я… я зістарілася.

Анна. Нічого подібного! Ти так висяваєш від щастя, що здаєшся молодша, ніж шість років тому.

Рене. Я зрозуміла ось що, Анно: щастя — мов зернятко золотого піску в купі бруду, воно сяє навіть на дні пекла. Що таке для мене щастя? Для сторонніх я — безталанна жінка у гроні бід. Чоловік мене зраджував, мало того, потрапив до в’язниці. Довкола мене — жахливі поговори. Нехай би хоч жила заможно, та ба — замок Лакост нема на що утримувати. Останнім часом не вистачало й на дрова, тож узимку тільки й було тепла, що в ліжку з грілкою. Через це навіть весна мене не радувала. Та ось зазеленіла навколо замку трава, крізь вікна попід стелею до вистиглих покоїв ринули промені сонця й голоси птахів, наче заспівала величезна лискуча мосяжна сурма, і в мені відродилась надія: день порятунку Альфонса вже близько. Цю мить злодіяння Альфонса й мої нещастя ніби злилися. Адже вони так подібні! Правда, Анно? І злочину, й недолі люди стороняться, мов пошесті, щоб, боронь боже, їм не передалися. Зате просторікувати про них можуть без упину. З Альфонсовим злом ніщо не зрівняється, але моя біда за шість років знеслася до його висот. Тому я й осягнула безмір його самотності в неволі. Ім’я тому, що він чинив, — лиходійство, але тому, чого прагнув, — неможливість. І він один був здатен знову й знову ставити тій неможливості чоло; всі інші, скільки б їх там не було, могли лише наслідувати його для розваги. Альфонс, певно, нікого не кохав… Тебе теж ні.

Анна. А тебе?

Рене. І мене. Мабуть, саме через це ми й мирилися завжди так швидко.

Анна. А все ж зізнайся: ти віриш, що тебе одну він якраз і кохав?

Рене. Мріяти вільно про що завгодно. Мріяти Альфонс мене навчив.

Анна. А бути щасливою?

Рене. Щастя — це мій власний винахід. От цього Альфонс ніяк не міг мене навчити. Щастя, як би то сказати, — марудна жіноча праця, на кшталт гаптування. Береш самотність, нудьгу, неспокій, жахливі ночі, страшні світанки, й усе це, не шкодуючи сил і часу, нитка по нитці переносиш у вишивану трояндочку. Навіть пекельні тортури жіночі руки й жіноче терпіння перетворюють на квітку троянди.

Анна. Тепер Альфонс із троянди твого щиросердя зварить варення й намазуватиме ранком на булочки.

Рене. Ну й уїдлива ти, Анно!

(Зліва з-за лаштунків виходить пані Монтрей.)

Монтрей. Рене, яка радість! Вітаю! Я навмисне потай вислала Анну за постановою суду,— хотіла зробити тобі приємну несподіванку.

Рене. Я вам так удячна, мамо. Якби не ви, не бачити б йому волі!

(Низько схиляється перед пані Монтрей; та збентежено перезирається з Анною.)

Монтрей (підіймає Рене). Ну, що ти, що ти! Краще вважай, твоє щиросердя врешті розтопило моє серце. Зрештою, я ж твоя мати. А хіба щось може бути природніше, ніж зробити, як просить донечка! Хоч ти на мене й гнівалася аж досі…

Рене. Я зараз згорю від сорому! Але треба мерщій у Лакост, бо тепер, по всьому, Альфонс не забариться…

Монтрей (перезирається з Анною). Для чого так квапитися, Рене?

Анна. Випробуй тепер ти Альфонсове терпіння.

Монтрей. Залишайся бодай на днинку. Посидимо, як колись бувало, втрьох, побалакаємо про наші біди. Тепер із них і посміятися можна. От, наприклад, як п’ять років тому, навесні, ти влаштувала Альфонсові втечу. Мене аж приголомшило: яка ж ти метка!

Рене. Тоді я й справді гнівалася на вас усією душею, мамо. Розуміла, що визволити чоловіка можу тільки власними силами, й була готова на все.

Монтрей. Щиро кажучи, тоді я й поглянула на тебе по-новому. Я мала тебе за тихоню та домувальницю, але тут побачила, що ти й справді моя дочка. Який точно вивірений, без найменшої вади, план, яка рішучість, яка відвага! Одне тільки завважу, Рене: коли хочеш вирятувати навіть погану людину, однаково треба покладатися на закон та справедливість. І я, і твій батько завжди стояли на цьому. І бачиш — саме це й допомогло. А от Альфонсова матуся, свята та божа, так і померла в монастирі, не відірвавши від себе жодного діамантика.

Анна. Хоч Альфонсова мати й була йому, мов чужа, та коли померла, він ледве очі не виплакав.

Рене. Мало того, покинув свою криївку та приїхав на похорон до Парижа. Там його й схопили.

Монтрей. І за батьком він так побивався, так побивався! Навіть я неждано-негадано розчулилася.

Рене. Цікаво, чи проливав би він так само сльози, якби померла я?

Монтрей. Що сказати… от якби ти була матір’ю, то певно проливав би… Хоча, поки Альфонс був у в’язниці, ти йому й правила за матір.

Анна. А от я перед ним ніколи не удавала матусю.

Рене. Та й я мала йому правити за матір не з власної волі!

Монтрей. Годі, годі! Ви надто легковажно ставитеся до ролі матері, то більше перед власною шанованою матір’ю. А проте, кажіть, що заманеться. Я ніколи не пробачу Альфонсові, що він так зіпсував життя обом моїм донечкам, яких я викохала самотужки. Сподіваюся, ти, Рене, це зрозумієш.

Рене. Мені він життя не псував.

Анна. Мені теж.

Монтрей (з прихованою гіркотою). Цікаво! І як я маю це розуміти?

Рене. Наруга — це те, що розпалює його пристрасті. Але й удовольнити їх може теж лише насильство. І от на лютому досвітньому морозі зрощує він найчистіші кристали — але тільки з бруду земного і тільки щоб знову втоптати в бруд, як кінь утоптує іскристий іній. Він творить святих — але тільки з повій та жебрачок, і тільки щоб катувати їх та батожити. А щойно все скінчено, мара розлітається, й він жене тих жебрачок та повій утришия геть за ворота… Але хай насолода й нетривка, кожну її мить, кожну хвилю він перетворює на лагідність, наче на мед, і, повернувшись додому, виливає на мене всю свою ніжність, бо для нього я одна її варта. Робочою бджолою збирає він до сьомого поту під вогнистим промінням літа нектар насолоди, й летить назад до вулика, де в сутінку й свіжості чекаю я на нього й на той мед. Криваві квіти, де береться той нектар, — хіба він їх кохає! Його блюзнірства… він гнітить святість, аби добути мед, і більш нічого. А якщо від цього хтось чи щось і псується — йому байдуже!

Анна. Ти, Рене, малюєш Альфонса кращим, ніж він є: пояснюваним і водночас поетичним. Власне, у поезії ти й шукаєш пояснення. Бо як інакше збагнути святість чи бруд, яких світ не бачив! Та чи ж до лиця жінці надмірна розумовість? Я, скажімо, й не бралася його розбирати. Тому зі мною він почувався безпечно, й пестив мене, як найзвичайнісінький чоловік, а я відповідала йому, як найзвичайнісінька жінка.

Рене. Якщо ти таке кажеш, я теж не змовчу. Я тебе просто використала. Подеколи Альфонсові хотілося побути звичайним. Зі мною було годі вдавати — я ж-бо знала, який він звичайний. От і вибрала тебе для нього.

Анна. Ти зробила гірше собі, сестро! Бо тепер у твоїй пам’яті немає моєї Венеції. Ані червоного, як нутрощі, місяця, що сходив у мареві над каналом. Ні співаків із мандолінами на мості, чиї солодкі голоси линули крізь вікно на наше зім’яте ложе, пропахле морем і вільгою, наче купа водоростей на піщаному березі. Альфонс ніколи й словом не згадував при мені кров, але спогадами про неї повнилися його зіниці, й саме в них було джерело нашої безмежної лагідності.

Монтрей. Що за неподобства! Замовкніть обидві! Не вистачало вам посвари­тися через те, що було шість років тому. То більше зараз, коли радіти треба. Скорше я б мала злоститися на Альфонса, та й то волію згадувати його по-доброму. Злочини він спокутував, тож пошукаємо в його вдачі гарні риси. Подейкують, він став побожний, от тільки чи це правда?

Рене. У деяких його листах я й справді відчула прагнення до віри.

Монтрей. А в інших він, мабуть, погрожував накласти на себе руки, а ще в інших гудив мене останніми словами, ніби за скнарість і підступність. Знаю, все знаю! Тим вас Альфонс і причарував, що не має тривких почуттів: зазирне крізь віконце до пекла, полине до раю, але звідти не забариться до кухні, полаятися, наче той візник. Я чула, він пише книжку; певно, уявляє себе великим літератом. Який жах! Певно, як не мене виведе відьмою, то себе — самим князем пітьми. От тільки хто такі книжки читатиме!

Рене. Альфонс, може, й непостійний у почуттях, але вдячливість йому не чужа. Думаю, коли він дізнається, що це ви, мамо, його вирятували, довіку благословлятиме.

Монтрей. Справді? Ну, нехай так.

(Входить Шарлота.)

Шарлота. Графиня де Сен-Фон прибули. Кажуть, із прогулянки, та вирішили зайти…

Монтрей. Он як? (Замислено.) Ну, гаразд, і так усе про нас знає… Проведи її!

Шарлота. Слухаю.

(Шарлота виходить, цю ж мить увіходить графиня де Сен-Фон.)

Графиня. Я, даруйте, не чекала, поки мене проведуть. Нічого? Не у вікно ж на мітлі влетіла.

Монтрей. Що ви таке кажете! (Хреститься.)

Графиня. Навіть коли ви хреститеся, до баронеси де Сіміан вам далеко. У вас це виходить якось вимушено, ніби тільки задля доброго звичáю.

Монтрей. Воля ваша так казати.

Графиня. Я зайшла вам дещо розповісти. Учора ввечері я вчинила те, що за часів короля-сонця робила мадам де Монтеспан.

Монтрей. Тобто стали фавориткою короля? Але ж він до жінок не дуже…

Графиня. Дайте ж мені сказати! Саме така чудова слухачка, як ви, мені й потрібна. Не легкодуха боягузка, як баронеса де Сіміан, а безстрашна сміливиця, ладна до останнього боронити доброчесність.

Монтрей. Матиму за честь вислухати вас, графине.

Графиня. Розумієте, так набридли всі ці любовні пригоди, зловмисні інтриги, комедія масок на кшталт королеви Марґо, таємні розваги в нетрищах міста! Навіть власна лиха слава — й та приїлася. Врешті, мої гріхи в спальні починалися, в ній же й закінчувалися. А те, що я називала коханням, було наче мед із присмаком попелу. Тут я й збагнула: треба чогось величнішого, божественного…

Монтрей. Невже ви вирішили вести благочестиве життя?..

Графиня. Заспокойтеся, до цього не дійшло. Пані Монтрей, коли для насолоди треба дедалі більше гострих приправ, пригадуєш, як раділа, коли тебе малу карали, й відчуваєш невдоволення, бо ніхто не карає тебе зараз. І розпалюєшся від того, що дратуєш незримого пана, злостиш його, плюєш на нього. Та ба — вседержителю, мов собаці ледачому. Куняє собі на осонні, й не те, що не загавкає, а навіть оком не змигне, хоч ти його за хвіст хапай чи за вуса тягай.

Монтрей. То це у вас господь бог собака ледачий?

Графиня. Так, та ще й підтоптаний.

Монтрей. Добре, що доньки вже дорослі. Бо юним дівчатам слухати таке…

Графиня. Та стривайте, пані Монтрей, не про це мова. Я помилилася в маркізі де Саді. Я гадала, він, такий білорукий та золотоволосий, бичує, карає, катує, бо має на це право, бо він — намісник бога на землі. Але тепер мені відкрилося, щó він таке. Маркіз нічим не ліпший од мене, ми з ним одного гніздечка птиці. Той, хто тримає нагай, і той, по кому нагай гуляє, хто виміряє кару, і хто приймає кару, — всього лише дратівники прокволистого ледачого собаки. Один дражнить собаку тим, що вимахує нагаєм, другий — тим, що зносить шмагання, один — тим, що проливає кров, другий — тим, що кров пускають йому… Та собака знай собі куняє. Отож ми з маркізом одне одного варті.

Монтрей. Як же ви це зрозуміли?

Графиня. Я й не зрозуміла. Я відчула…

Монтрей. І коли?

Графиня. Коли відчула, питаєте? Коли з мене зробили престол.

Монтрей. Як це престол?

(Рене та Анна здивовано перешіптуються.)

Графиня. Ну, знаєте, як із людини роблять престол? Моє оголене тіло перетворили на престол. Для чорної меси.

(Слухачки зойкують від здивування. Рене здригається і, слухаючи, непокоїться дедалі більше.)

Про місце та імена вмовчу. Пана Ґібура з часів Людовика XIV давно нема на світі, та й мені не рівнятися з пані де Монтеспан. Але, подібно до пані де Монтеспан, я запропонувала для меси власне тіло — моє білосніжне оголене тіло. Я лягла горілиць на чорний, наче в труні, покров. Навіть із заплющеними очима я відчувала, яка біла, прекрасна, осяйна моя нагота. Жінкам знайоме це відчуття — коли заплющиш очі, чутлива стає вся шкіра оголеного тіла. Живіт мені прикрили серветкою. На дотик вона була достеменно як прохолодне свіжовипране простирадло — також знайоме відчуття. У западинку між грудьми поклали срібне розп’яття. Пригадалося, як по втіхах пустотливий коханець вкладав мені між грудей грушу. Мені на лоно поставили срібну святу чашу. Її прохолода була точнісінько як у нічної вази з севрської порцеляни… Ніщо, аніщо не зроджувало в мені трепету блюзнірської насолоди. Пора священно­дійства наближалася. В обох руках у мене опинилися свічки. Їхнє полум’я ледь жевріло, немов удалині, й тільки краплі теплого воску раз по раз спливали мені на пальці. За часів короля-сонця на чорній месі, здається, приносили в жертву немовля, та зараз підупала навіть меса, тож довелося вдовольнитись ягням. Священик виголосив ім’я Ісуса Христа, мекання ягняти десь наді мною раптом перервалося дивним жалісним скриком, і цю мить, так-так, саме цю хвилю, коли мені на груди, на живіт, у святу чашу на моєму лоні ринула кров, гарячіша за піт будь-якого коханця, рясніша за піт будь-якого коханця… саме тут мою холодну душу, для якої все досі було напівзабавою, напівпримхою, вперше охопило полум’я шалених радощів. Нарешті я пройнялася цим таємним дійством. Я по-новому побачила власну постать — розпусну й водночас наче розіп’яту. Я відчула, як краплі воску з запалених свічок, немов цвяхи, простромили долоні.

Не подумайте, ніби я хизуюся перед вами. Зрозумійте: трепет душі Альфонса добре знаний і мені. От тільки я спізнала його зовсім інакше.

Альфонс чинить так, щоб дивитися, я — щоб дивились на мене. В нас різний досвід. Але мені відкрилося, щó він таке, коли кров жертовного ягняти ринула дощем на моє оголене тіло.

Рене. І щó ж він таке?

Графиня. Альфонс — це я.

Монтрей. Що?

Графиня. Кажу вам, Альфонс — це я! Стіл із плоті, зрошений кров’ю. Тримісячний викидень господа бога — невидущий, з немічними рученятами й ніжками. Так, маркіз де Сад — то скривавлений викидень бога, що стає самим собою, лише коли виривається з власного «я». В таку хвилину всі довкола, — жінки, з яких він знущається, жінки, які батожать його, — вони і є Альфонс. А той, кого ви звете Альфонсом, — лише примара.

Монтрей. То значить на самому Альфонсові гріха немає?

Графиня. Справді, по-вашому це зветься саме так.

Анна (раптом зі сміхом). Дивіться-но, пані де Сен-Фон мислить так само, як твердокамінні судді з верховного суду Екса.

Рене (наче в нестямі).На ньому немає гріха! За ним немає вини! Він біліший від білого! (Простягає сувій.) Графине! Порадійте й ви! Стараннями матінки, мій чоловік нарешті на волі.

Графиня. Дивно. Шість років тому вона просила мене подбати про перегляд його справи, але майже зразу заборонила діяти. А тут сама почала піклуватися? А яке там число?

Рене. Число?

Графиня. Так, яка дата на новій постанові?

Рене. Не знаю. Певно, від радощів не завважила. (Анна й пані Монтрей відсуваються назад.) Де ж тут дата?.. Як дрібно написано. Не дивно, що я перший раз не помітила. «Тисяча сімсот сімдесят восьмого року липня місяця чотирнадцятого дня»… Чотирнадцяте липня. А сьогодні ж перше вересня. То постанові вже півтора місяці… А я ціле літо сиджу в Парижі й нічого не знаю…(Суворо) Анно! Чому ти не повідомила мене одразу?

Анна (мовчить).

Рене. Мамо! Що сталося? Що змусило вас півтора місяці крити від мене таку радість?

Монтрей (мовчить).

Рене. Альфонс, певно, вже дочекатися мене не може в Лакості… Але… але чому від нього за весь час жодної звістки? (Раптом із тривогою.) Я негайно їду в Лакост.

Графиня. Не варто.

Рене. Як це так?

Монтрей. Ваша світлість!

Графиня. Гадаю, зараз маркіз уже знову під замком. Тільки в іншій в’язниці. Ваша матінка подбала про це, перш ніж повідомити вам, що вирок пере­глянуто.

Рене. Що за дурниці! Альфонс уже на волі. Мамо, скажіть, що це дурниці!

Монтрей. Графиня просто жартує.

Графиня. Пані Монтрей! Надійшов ваш день каяття! Сьогодні вам доведеться пошкодувати, що така доброчесна, просто бездоганна пані спізналася з такою, як я. Шість років тому ви захотіли скористатися з мене. Точніше, з моєї поганої слави. Та раптом передумали й відмовились від задуму. Я цього не забула. Я ладна вибачити спробу мене використати, але відмову — нізащо. Як мене троюдив той сплеск протиприродного милосердя! Тоді добра справа залишилися не зроблена. А сьогодні вона змушує мене знову зіграти невластиву роль. Зараз я скажу все як є. І знову через вас. Мабуть, ваші чесноти заразні.

Монтрей. Графине де Сен-Фон! Може, варто трохи стриматися, коли йдеться про чужі справи?

Графиня. А чи не моя нестриманість щодо чужих справ була вам колись конче потрібна?

Рене. Графине, прошу, кажіть! Ви знаєте щось страшне, так?

Графиня. Бідолашна Рене! Альфонс потрапив у лабети вашої матінки. А новий вирок верховного суду Екса — то була лише принада.

Рене. Що?!

Графиня. Ви ж знаєте, які точні завжди в мене відомості, правда, Рене? Але навіть я про все дізналася докладно лише вчора. Певно, для вас не секрет, що минулого року, по смерті Альфонсової матері, пані Монтрей одразу ж звернулася до короля з проханням видати едикт про ув’язнення маркіза без суду й слідства. А знаєте, як викрили його схованку?

Рене. Ні, не дуже…

Монтрей. Може досить, пані графине?..

Графиня (звертаючись до пані Монтрей.) Ви посприяли, щоб справу Альфонса було переглянуто, поки едикт був іще чинний. Адже якби суд визнав маркіза не винним, його можна було б одразу ж заарештувати знову. Отож чотирнадцятого липня верховний суд Екса звільнив маркіза, але королівська таємна поліція тут же затримала й повернула до Венсенського замку. Тільки на цей раз йому було наготовано ще темнішу, ще вогкішу, ще холоднішу камеру, звідки волі й не побачиш. Дорогою він був утік, але ви знаєте, що його знову схопили, тож можете бути спокійні. Зять сидить за двома залізними дверми й дивиться на світ божий через ґрати з дна камінного колодязя. Тепер уже так скоро не втече.

(Якийсь час усі мовчать.)

Анна (схопившись на рівні ноги.) Пані де Сен-Фон, ви начебто гуляли?

Графиня. Саме так.

Анна. Можна до вас прилучитися? Прогуляємося далі разом!

Графиня. Авжеж. Буде дуже приємно прогулятися з таким гарним знаряддям чужої волі. Перше з вас скористалася сестра, далі — матуся, тепер моя черга.

Анна (вимушено весело). Готова прислужитися — хоч престолом, хоч столом, хоч кріслом.

Графиня. Яка слухняність! Ви маєте чудові крильця — їх досить лиш розправити, аби пурхнути геть від прикрощів. Це єдине, що у вас ніхто не відбере. Прощавайте, пані (вклоняється й разом із Анною йде вправо за лаштунки.) Шарлото!

(З’являється Шарлота.)

Запам’ятай мене як слід! Ноги моєї більше не буде в цьому домі. А тобі до скону милуватися лише втіленнями благочестя. Тож закарбуй собі в пам’яті, яка на вигляд розпуста!

(Графиня де Сен-Фон, Анна та Шарлота виходять.

Рене й пані Монтрей мовчки стоять одна навпроти одної.)

Рене. Одне тільки хочу спитати. Навіщо була ця гра?

Монтрей. А хіба не ти, Рене, її почала? Хто грав у хованки зі мною шість років тому? Ти так слізно благала мене допомогти твоєму чоловікові. Який сором!… Не дивина, що, коли Анна мені про все розповіла, я передумала. І написала прохання до короля, а той через посла при сардинському дворі передав наказ заарештувати Альфонса в Шамбері. От до чого довели твої ігри!

А щодо теперішнього — повір, я чимало передумала. Шість років ми з тобою ворогували та думали, як одна одну перехитрувати, бо я була ладна все зробити, аби Альфонса тримали у в’язниці, ти, навпаки, прагнула будь-що звільнити це створіння. А я ж не молодшаю — вже й сил бракує, й запал не той. І хоч я й далі переконана, що мого непутящого зятя краще тримати під замком, та скільки ж можна бути на ножах із власною донькою! Я ж усе роблю задля твого щастя!

Рене (збентежено). Мого щастя…

Монтрей. Як ти зраділа, доню, коли я почала клопотати про перегляд Альфонсової справи! Відтоді й до сьогодні ми жили в добрій злагоді, як раніш. Новий вирок верховного суду я приховувала, аби вберегти тебе від марних сподівань. Навіть Анну намовила, щоб нічого не казала, поки можливо. А сьогодні… ти променилася щастям, а моє материнське серце ятрило горе. Тільки не треба йняти віри намовам тієї відьми Сен-Фон.

Рене. Але що Альфонс ізнову в темниці, це правда?

Монтрей. Ну, власне…

Рене. І що це ваших рук справа, мамо?

Монтрей. Я що, король?…

Рене. Яка жорстокість…

Монтрей. Насправді така жорстокість була конче потрібна, щоб відкрити тобі очі. Зрозумій, я вимушена була хитрувати. Сподівалася, що виведу тебе з омани, й ти викинеш Альфонса з голови.

Рене. Я не можу.

Монтрей. Чому, Рене? Невже ти довіку будеш вірна цьому чудовиську? Адже він тобі вірний не був і хвильки. Авжеж, з тюремної одиночки він пише слізливі листи, скаржиться на лиху долю, клянеться в довічному коханні та вірності. Але й сліпий би вгледів: то все тільки на папері, а вийде на волю — в той же день візьметься за своє… Покинь його. Це єдиний шлях до твого щастя.

Рене (наче сама до себе). Мого щастя…

Монтрей. Залиш його, та й годі.

Рене. Не можу!

Монтрей. Але чому, чому, Рене?! В мене душа не на місці, поки ти про нього дбаєш. П’ять років тому до того дійшло, що ти допомагала йому втекти з в’язниці. Ти ж дочка судді!

Рене. Який то був час! Більше ніколи я не відчувала такого єднання сердець із Альфонсом — ні коли він був у в’язниці, ні коли він був на волі. Я подавала сотні прохань і отримувала відмову по відмові. Щоночі, щоночі в Лакості я радилася сама з собою, як звільнити чоловіка. Я могла покладатися лише на власні сили. Наче розв’язуючи подумки шахову задачу, я пересувала фігури зі слонової кістки. Аж раптом крізь їх білину зажевріло агатом полум’я — мій задум визрів. Я знемагала від роздумів, але душа моя була як ніколи близька до душі мого чоловіка. Й мені сяйнуло. Коли Альфонс марив щоразу новим злодіянням і снував нові й нові плани, долав границі пороку, прагнучи недосяжного, його почуття були подібні до моїх. Ні, не просто подібні, а точнісінько такі ж! Не було в світі самотнішого за Альфонса, коли сам-один, потай від усіх, укладав він план нового злочину. То була безнадія, гірша за нерозділене кохання: взаємності прагнеш бодай від людини, а тут були самі мрії, від яких і відступитися несила, і ловити в цьому світі марно, бо заздалегідь знаєш, що здобич вигулькне в останню мить. От і я — розуміла, що його втеча принесе мені лиш сором, і все ж будувала замисли, безнадійніші за кохання без взаємності… Ні, не заради його подяки я це робила!

Монтрей. Значить ось що відчуває той, кому соромно глянути людям у вічі! Не дивина. Не почитаєш закону — друзів не маєш до скону! Так твій батько казав. Хіба ж міг він уявити, що його власній дочці випаде така доля!

Рене. Саме тоді я й відчула: розірвати наші узи не в людській силі. Відчула міцніше, ніж в його обіймах.

Монтрей. Невже ти аж так його кохаєш, що не можеш покинути? Ти мене не переконала. Кажеш, на все готова заради кохання? Я б сказала — заради власних порожніх вигадок. Ну подумай, Рене, той твій чоловік — хіба він тебе кохає? (Ущипливо.) Між нами кажучи, хіба він узагалі людина?

Рене. Людина чи ні, а він мій чоловік.

Монтрей. Так про кохання більш не кажемо, тепер посилаємося на подружню доброчесність.

Рене. Власне, мене вчили доброчесності саме ви, мамо.

Монтрей. У твоїх вустах слово «доброчесність» звучить на диво розпусно. Як це так? Я давно звернула на це увагу. Коли йдеться про Альфонса, найчистіші в світі слова стають чорніші ночі. Чорніші від китайського лаку.

Рене. І моє кохання?

Монтрей. Навіть це слово звучить винятково розпусно.

(Обидві мовчать.)

Рене. Хай там як, я прямуватиму за ним, скільки зможу. А впровадити мого чоловіка до в’язниці, щоб розлучити нас силою, — то був прорахунок. Я писатиму йому листи, під будь-яким приводом домагатимуся побачень. Ми з ним добре розуміємо, що, коли він у в’язниці, то я — його єдина надія в цілому світі.

Монтрей. Кажеш, прорахунок, Рене? А знаєш, мені щойно спало на думку: ми з тобою досі не звертали уваги, що радіємо з одного й того ж, хоч цілі маємо різні. В твоїх словах правда одне. Десь у глибині душі ти теж хочеш, щоб Альфонс був під замком, бо інакше не матимеш спокою. Щоб він був самотній, не вільний нічого робити, щоб ти була його єдиною надією, щоб тебе не мучили ревнощі. Тепер його черга ревнувати. Пам’ятаєш його жахливі листи, навіяні химерними мареннями? Тепер ти зможеш їх читати, весело й самовдоволено посміхаючись… Спробуй бути відверта. Визнай: в глибині душі ти мені вдячна. І ти, і я сходимося в тому, що обидві хочемо замкнути цього чоловіка назавжди. Хіба ні?

Рене. Зовсім ні!

Монтрей. Ти знаєш, що звільниться він тільки тобі на біду, й усе одно…

Рене. Усе одно мені потрібна тільки його свобода.

Монтрей. Хоч розумієш, що його свобода — то нагай і цукерки?

Рене. Це байдуже. Прошу вас, мамо, уклінно благаю! Зробіть усе, щоб визволити Альфонса.

Монтрей. Бридня якась. Визволити. І покинути його ти не бажаєш. Хоч знаєш, що тебе саму це зрікає на муки. Тобі що, подобається мучитися?

Рене. Страшніших мук, ніж зараз, не буває.

Монтрей. Тобі не можна не вірити — ти знаєш, що кажеш. Отже, якщо те створіння вийде на волю… ти зрадієш? Будеш щаслива?

Рене. Так, це моя мрія, моя найбільша радість, моє найбільше щастя.

Монтрей (гостро). Яке твоє щастя?

Рене. Що?

Монтрей. Якого ґатунку щастя, якої природи?

Рене. Не розумію, про що ви. Хіба може бути більше щастя для доброчесної дружини, ніж визволити чоловіка?

Монтрей. Досить про доброчесність! Що частіше це слово вилітає з твоїх вуст, то брудніше стає. Я спитала, яке воно, твоє щастя?!

Рене. Воля ваша, скажу. Щастя — коли щоночі чоловік виповнює мій дім світлом. Щастя — коли в промерзлому взимку Лакості я намагаюся сховатися від холоду в ліжку та ясно уявляю, як десь у теплій кімнаті мій чоловік підносить розпечену головню до спини голої зв’язаної жінки. Щастя — коли дедалі страшніші поговори розпростираються, мов порфірові королівські шати. Щастя — коли я, дружина володаря того краю, пробираюсь узбіччями доріг через довколишні містечка, не зважуючись підвести очі. Щастя — сором і ганьба…Ось яке щастя я здобуду, коли Альфонс буде на волі.

Монтрей. Брехня, сама брехня! Перш ніж звинувачувати мене, твою матір, варто б задуматися, яка з тебе дочка! Ти знову криєшся від мене. Та я все знаю! Саме через це я й прирекла собі будь-що відірвати дочку від того чоловіка.

Рене. Про що це ви?

Монтрей. Про те, про що мені було соромно розповісти навіть Анні. Та доброчесність, якою ти так пишаєшся, не що інше, як гнилий, поточений хробаками плід хвороби.

Рене. Будь ласка, не говоріть загадками.

Монтрей. Гаразд, говоритимемо прямо. Як ти гадаєш, що побачив надісланий мною вірний слуга, коли чотири роки тому на різдво зазирнув у вікно замку Лакост?

Рене. Чотири роки тому на різдво?..

Монтрей. Ти, звичайно, вже не пам’ятаєш. Якби то була лише одна така ніч, ти б не забула. Значить, це повторювалося так часто, що годі й пригадати, що в який день.

Рене. Чотири роки тому, на різдво... Саме тоді моїми стараннями Альфонс опинився на волі, збив зі сліду погоню й, нарешті, повернувся в Лакост. Останній раз, коли на різдво ми були разом. Сувора зима в Провансі, північний вітер пробирає до кісток. Довелося віддати в заклад родинне срібло, щоб купити дров. Не дуже по-святковому було.

Монтрей. І справді, різдво у вас було таке собі. На дрова не вистачало, то вирішили людським тілом погрітися. Через злидні та біду вирядилися аж до Ліону найняти п’ять служниць, дівок років по п’ятнадцять, та ще й пахолка-писарчука… А я, дурна, знаючи про це неподобство, ще гроші тобі надсилала! Отож мій підглядник сховався на балконі, хоч то не дуже рятувало від буревію, та дивився на вашу химерну різдвяну учту. Либонь за срібло дали чимало, бо від вогню в каміні навіть дерева за вікном освітилися червоним.

Рене. Мамо!

Монтрей. Ні, тепер уже не перебивай. У покої був Альфонс, вбраний в оксамитову накидку, розчахнуту на оголених грудях. Він ганяв батогом п’ять голих дівчат і молодика, а ті молили зглянутися. Довгий батіг літав покоєм, мов ластівки, що живуть під старою стріхою замку. А ти…

Рене. Ах! (Ховає обличчя в долонях.)

Монтрей. Ти була гола, висіла на зв’язаних руках на канделябрі. Напівпритомна від болю. По твоєму тілу, наче дощ по кущах верболозу, цебеніла кров, краплі зблискували в полум’ї каміну. Погрожуючи хлопцеві батогом, пан маркіз змусив його облизувати тіло пані маркізи. А що той був недорослий, то підставив стілець, аби дотягтися до твого підвішеного тіла… Вилизував (висуває язик) і там, і тут… Не тільки там, де була кров…(Пауза.) Рене! (Робить крок до Рене. Та відступає.) Рене…(Робить ще крок до Рене, та знову відступає. Пані Монтрей хапає її за вилоги сукні. Рене обіруч відстороняє її. Пані Монтрей одразу ж відпускає.) Досить уже. Все ясно, мов божий день. Твоє обличчя, в якому ні кровинки, каже правду без слів.

Рене. Але, мамо…

Монтрей. Яке ще «але»!

Рене. Це трапилося лише раз, і то не з моєї волі. Клянусь, я мусила це зробити заради доброчесності! У знаному вам світі такого не буває.

Монтрей. Знов ти про доброчесність! А якщо чоловік буде поводитися з тобою, як із собакою, будеш собакою? А коли як із хробаком — то станеш хробаком? Де твоя жіноча гордість? (Крізь ридання.) Хіба так я виховувала дочку?! Ні, твій блюзнір-чоловік тебе затруїв!

Рене. На дні безчестя не збережеш у серці співчуття й лагідності. Співчуття плаває на поверхні, а коли душа перевертається, замість нього з дна підіймається каламуть… Ви маєте слушність, мамо. Усе, що ви казали, — правда. Але мені вас не жаль. Власне, ви нічого не знаєте, а хто нічого не знає, тому шкоди не буває.

Монтрей. Це я нічого не знаю? Та мені відомо все, все!

Рене. Нічого вам не відомо. А найменше — шлях жінки, для серця якої вірність чоловікові важить більше, ніж усі звичаї та пристойність.

Монтрей. Так кажуть усі жінки, ошукані мерзотниками.

Рене. Альфонс — не мерзотник. Він — моя сходинка до неможливого, ба навіть до бога. Байдуже, що ту сходинку стоптали ноги — брудні та зранені терням.

Монтрей. Знову ти за свої кучеряві порівняння. Анна, й та з них кепкує.

Рене. А про Альфонса інакше говорити й не можна. Він не лев, він голуб. Він не отруйне зілля, він — біло-золотавий цвіт. А коли бачиш голуба чи цвіт із нагаєм, то в собі, не в них чуєш звіра… Чотири роки тому на різдво я дійшла важливого висновку. Розуміти Альфонса, бути для нього захистом і опорою — цього замало. Хитрощами витягти його з в’язниці та уявляти себе доброчесною дружиною — й цього замало, тут нема чим пишатися… Мамо, я так часто згадую доброчесність, бо доброчесність, відома звичайному світові, — то ярмо, яке я вже давно скинула. По тій жахній ночі з моєї доброчесності мов вітром здмухнуло притаманні їй доти пиху та бундючність.

Монтрей. Бо ти стала співумисницею.

Рене. Авжеж, співумисницею голуба, співумисницею біло-золотавого цвіту. А справжній звір — доброчесність, знана мені раніше. І жінка, яка її тримається,— теж звір… Ось ви, мамо, й досі такий звір.

Монтрей. Такого мені зроду-віку ніхто не казав!

Рене. А я повторю ще і ще. То ваші ікла й пазурі рвуть на шматки Альфонса.

Монтрей. Ти, що, глузуєш з мене? Це мене рвуть на шматки. Це він має нелюдські лискучі ікла й пазурі.

Рене. Немає в нього ніяких іклів! Він має лише те, що створили люди — нагай, та ніж, та мотузка, та давні знаряддя тортур. Для нього це, як для нас, жінок, — люстерко, пудрениця, слоїк з рум’янами, парфуми та інше начиння. Ви ж маєте ікла від природи. Ваші округлі груди — то ікла. Ваші пишні клуби, на яких не позначився вік, — то ікла. Усе ваше тіло від маківки до п’ят, мов у панцері, в гострих шпичаках лицемірства, щоб залюбки простромити, пошматувати кожного, хто наблизиться!

Монтрей. Може, ти забула? Саме ці груди тебе вигодували!

Рене. Не заперечую. В мені тече ваша кров, і тіло в мене — як у вас. Проте мої груди виліплені з того, що призначила природа, а не з умовностей і забаганок світу. От, певно, татусь упадав коло ваших грудей. Адже для такої подружньої пари умовності важливіші за кохання.

Монтрей. Про батька казати неподобства не смій!

Рене. О, ваші дорогоцінні спогади про те, що навіть у ліжку ви поводилися, як вимагав світ. Замість слів, що кажуть у хвилі кохання, — розмови про власну праведність; як же чудово про це згадувати! А ви ж мали і ключ, і замок — припасували б одне до одного, двері насолоди й відчинилися б.

Монтрей. Що за гидота!

Рене. Але у вас ключ ніколи не пасував до замка, а ви ще й кепкували з цього: «Не бажаю бути ключем. А я не хочу бути замком, що болісно квилить щоразу, коли вставляють кривий іржавий ключ». Ваші груди, живіт, клуби, мов мацаки восьминога, присмокталися до звичаїв світу. Навіть у ліжку вас утішало до нестями не що інше, як звичаї, пристойність та благочестя. Ось це дійсно не по-людськи! Усе, що бодай трохи відхилялося від закону, викликало у вас ненависть і зневагу, що були для вас на кшталт поживних страв на сніданок, обід і вечерю. Ви знали: тут — спальня, тут — зала, ці двері — до ванної кімнати, а ці — до кухні… Ви походжали собі з кімнати в кімнату й просторікували про добру славу, чесноти й звичаї. І навіть уві сні вам не спадало на думку, що один з ключів відчиняє незвичайні двері, за якими — розлоге зоряне небо.

Монтрей. Ще б пак, кому охота відчиняти двері до пекла!

Рене. Що за здібність зневажати те, на що бракує уяви! Ця здібність оповила весь світ, а люди спочивають в її тенетах, мов у колисці. Непомітно груди, клуби, животи перетворюються на мідь, яку можна глянсувати до блиску. Подібні вам твердять, ніби троянда прекрасна, а змія осоружна. Де ж вам уявити світ, в якому троянда й змія — любі подруги; надійде ніч, і вони набудуть подоби одна одної: щоки змії зажевріють рум’янцем, а троянда зблисне лускою. Для таких, як ви, кролик утішний, а лев страшний. Звідки ж вам відати, як буремної ночі вони кохаються й стають однієї крові. Ви нічого не знаєте про ночі, коли святість і розпуста враз міняються місцями, тож вашим мідним головам, повним зневаги, болить лише, як взагалі ночей позбутися. Та якщо ночей не буде, вам і вам подібним теж не знати мирних снів.

Монтрей. Що значить «вам і вам подібним»? Ти ж до матері говориш! Хто може бути подібний до матері?

Рене. Хто? Та ви ж найбільше пишаєтесь тим, що подібні до інших! І мене намагаєтесь зробити такою, як усі. Ви не більше, ніж одна з усіх.

Монтрей. Утішність кролика, бридкість жаби, лютість лева, хитрість лисиці годі розрізнити в горобину ніч. Не ти перша до цього додумалася. Свого часу чимало жінок за такі думки згоріли у вогні. А ти всього лише зробила хибний крок, прочинивши двері, за якими тобі ввижалося зоряне небо.

Рене. Такі, як ви, прагнуть людей розкласти по шухлядах, наче носовики й рукавички. Шухляда з написом «утішність» — для кроликів, інша, з позначкою «бридкість» — для жаб. Пані Монтрей — до шухляди «доброчесність», маркіза де Сада — до іншої, з написом «розпуста».

Монтрей. Яка людина є, до такої шухляди й потрапляє. Так уже заведено.

Рене. Але як буде землетрус, то ви опинитесь у шухляді розпусти, а Альфонс — у шухляді доброчесності.

Монтрей.  На випадок землетрусу шухляди слід замикати на ключ.

Рене. Подивіться в дзеркало на власну подобизну й відгадайте, в якій шухляді місце вам. Хто понадився на ім’я й титул де Сада та не пожалів рідної дочки? Хто потім похопився, що в родовому замку маркіза пожежа, й кинувся відкупати своє добро назад?

Монтрей. Того, що вже сплачено, стане на відкуп з лихвою.

Рене. Ви витрачалися лише на те, щоб не зробити з себе посміховисько та не наразитися на зневагу.

Монтрей. Дивно було б платити за те, щоб з тебе сміялися й тебе зневажали.

Рене. Ви були б раді мене відкупити, немов кокотка, яка викупає заставлену одіж. Ці вже мені мрії про тихе та мирне життя! Запнути вікна рожевими завісами й, борони боже, не визирати, що там на краю світу чи ще далі. Та колись прийде смерть, і єдине, чим залишиться пишатися — що не дали нічому ганебному себе заплямувати. Чи ж є щось нікчемніше, щось нижче серед того, чим пишаються люди?

Монтрей. До тебе теж колись прийде смерть.

Рене. Але не така, як ваша.

Монтрей. Ще б пак! Я не збираюся помирати на вогнищі.

Рене. А я не маю наміру помирати, як підтоптана повія, що назбирала грошенят і на старість навернулася до благочестя.

Монтрей. Рене! Я тебе вдарю!

Рене. Будь ласка! От тільки що буде, коли ваш удар змусить мене звиватися від насолоди?

Монтрей. О-о, яке в тебе зробилося обличчя…

Рене (підступає на крок). Яке?

Монтрей (пронизливо). Страшне. Ти стала схожа на Альфонса.

Рене (посміхаючись). Пані де Сен-Фон влучно сказала: «Альфонс — це я».

(Завіса)