Від перекладача

До перекладу п’єси Юкіо Місіми «Маркіза де Сад»

Коли здалеку бачиш міст, вражають краса, легкість, невимушеність, з якою він торкається берегів. Художнику, не підходь ближче, фотографе, не приєднуй до апарата телеоб’єктив! Інакше підеш геть, розчарований та пригнічений, побачивши замість ажурного павутиння незрозумілий тобі безлад грубих сталевих балок.

Але ти, інженере, знаєш: легкість і невимушеність — результат скрупульозного розрахунку; ти, математику, звик дошукуватися найкрасивішого розв’язку складної задачі. І ти не гірше бачиш і зблизька домірність у фермі мосту, фюзеляжі літака, греблі електростанції.

Тобі не в первину, колего-перекладачу, прецизійність розрахунку, повага до дрібниць, сполучення алгебри й гармонії. Та зізнайся: чи ж багато ти зустрічав таких, хто власноруч розрахував і без найменшої похибки збудував свої тіло й душу, життя й смерть, хто працею, невпинною й вивіреною, мов годинниковий механізм, переробив відпущене йому природою на вічний пам’ятник справ своїх? Чи багато твоїх знайомців спромоглися прокладати власні дороги, сходити на «гори, де ніколи ніхто не бував»?

Читачу, вірю, й ти зрозумієш — бодай спробуєш уявити — що воно таке братися за нерозв’язну задачу. Як народові жити на крихітних, укритих горами й пралісами островах, відданих на поталу вулканам, землетрусам, буревіям, морським валам? Людині – коротким рядком, порухом пензля, краплиною фарби впритул підійти до незглибимої таємниці прекрасного? Країні – перейняти чужоземні надбання й не втратити власного обличчя, піднестися до найвищих вершин по нищівній поразці у великій війні?

А синові цього краю — як осягнути найсуперечливішу постать усіх часів і народів, французького шляхтича, королівського в’язня, руйнатора Бастилії, винахідника найреволюцій­нішого зі світоустроїв, якого й досі жахаються зарівно революціонери й поборники традицій? Чоловікові — поглянути на світ очима жінки, знайти слова, якими вона виливає душу? Першому показати своїм співвітчизникам тих, хто за сотні літ і тридев’ять земель?

Спробуй уявити того, кому це під силу…

Пробач, якщо зможеш, що й мене, попри недолугість, тягне до нерозв’язних задач. Якщо ж недосконалий мій розв’язок принаймні відволік тебе від повсякдення,— подякуй разом зі мною тим, хто допоміг показати його тобі, й тим, хто чверть сторіччя тому за не дуже доброї пам’яті радвлади насмілився зробити так, щоб і ти запізнався з літератором із далеких островів, чиїми книгами більш як піввіку зачитується весь світ.

Маркіза де Сад. Дія перша

Юкіо Місіма

Маркіза де Сад

 

П’єса в трьох діях 

За мотивами     «Життєпису маркіза де Сада»

Тацухіко Сібусава

 

З японської  переклав Ігор Дубінський

 

 

Перекладено за виданням:

サド候爵夫人・わが友ヒットラー。三島由紀夫著

東京、新潮社、平成十年

 (Юкіо Місіма. Маркіза де Сад. Мій друг Гітлер.

Токіо, «Сінтьося», 1998)

© Ігор Дубінський, 2000 р. (переклад українською мовою)

Маркіза де Сад

Місце дії:

Париж, салон в особняку пані Монтрей

Час дії:

Дія перша — восени 1772 року

Дія друга — наприкінці літа 1778 року

Дія третя — навесні 1790 року.

Дійові особи:

Рене, маркіза де Сад

Пані Монтрей, мати Рене

Анна, молодша сестра Рене

Баронеса де Сіміан

Графиня де Сен-Фон

Шарлота, покоївка пані Монтрей

Дія перша

Графиня де Сен-Фон (убрана в амазонку, зі стеком у руці, роздратовано походжає салоном). Оце так запросини! Пані Монтрей сама запропонувала завітати якось дорогою з проїздки, і в перший же візит змушує на себе чекати!

Баронеса де Сіміан. Не будьте надто суворою до пані Монтрей! Вона ніяк не отямиться від жахливої історії з зятем.

Графиня. Невже? Але ж то було аж три місяці тому!

Баронеса. Схоже, час не поменшує її гризоти. Вона майже ні з ким не бачиться, відколи сталося… оте… ну, ви розумієте…

Графиня. «Оте… ви розумієте»! Завжди й усюди кажемо «оте», значливо підморгуємо одне одному, красномовно посміхаємося. А як розібратися (зі свистом розтинає стеком повітря. Сіміан затуляє руками обличчя), усе просто.

Баронеса. Пані де Сен-Фон! Хіба так можна! (Хреститься.)

Графиня. Так-так, усі від цього відхрещуються. Але кожен знає, усім своїм єством відчуває, про що йдеться. Чи не так, баронесо де Сіміан?

Баронеса. Ні, я й гадки не маю, про що мова.

Графиня. Не вірю!

Баронеса. Повірте! Адже Альфонса я знаю з дитинства. Ніби зараз бачу, який він був гарний золотоволосий хлопчик. А на різні неподобства я затуляю очі й вуха.

Графиня. Воля ваша. А от я — на власний спосіб — завдала собі труду за три місяці дізнатися якнайбільше та якнайдокладніше про ваше «оте-ви-розумієте». Й зараз розповім усе, як є! Затуляйте вуха! (Сіміан вагається.) Ну що ж ви? (Розтинає стеком повітря.) Затуляйте, затуляйте! (Лоскоче вухо Сіміан кінчиком стека. Сіміан пере­смикується й закриває вуха долонями.) Отак краще. Отже, три місяці тому, двадцять сьомого червня, маркіз Донасьєн-Альфонс-Франсуа де Сад і його слуга Латур вирушили до Марселя. Рано-вранці вони з’являються на четвертому поверсі будинку такої собі Марієти Бореллі, де на них чекають сама Марієта, двадцяти трьох років, і ще три дівчини — Маріана, вісімнадцяти років, та двадцятирічні Маріанета й Роза. Зрозуміло, всі чотири — повії. (Сіміан, і далі затуляючи вуха, здригається.) Овва, та ви чуєте? Мабуть, очима…

Маркіз де Сад убраний у кавалерійський мундир — сірий кітель із блакитною підбивкою, шовкова камізелька кольору дикої помаранчі, сірі панталони. Його золотаве волосся прикрашає капелюх із пером. Він має при собі шпагу й ціпок із круглим золотим держаком. 
Отже, маркіз у кімнаті, де чекають чотири дівиці. Він дістає з кишені кілька золотих і каже, що першою залишиться з ним та, хто відгадає, скільки монет у нього в руці. Вгадує Маріана. Маркіз залишає її й Латура, інших поки що випроваджує з кімнати. Ті двійко вмощуються на ліжку, маркіз однією рукою шмагає дівицю (розтинає стеком повітря), а другою… другою пестить лакея самі знаєте, де. Однією рукою — повію (раз по раз змахує стеком у повітрі), другою — лакея…

Баронеса. О господи! (Хреститься й шепоче молитву.)

Графиня. Хрестіться, хрестіться. Краще розчуєте. (Сіміан, похопившись, знову прикриває вуха.) А так на святі знаки не стане. (На цей раз Сіміан хреститься.) Певно, воля божа, щоб ви це чули. (Сіміан приречено слухає далі.)… Так от. Альфонс наказав називати лакея «ваша милість маркіз», а себе, наче пахолка, «любчиком».

Далі, відіславши лакея, Альфонс дістав кришталеву бонбоньєрку з золотою крайкою й став годувати дівчину анісовими цукерками, примовляючи: «Бери-бери, корисно, це вітрогонне!».

Баронеса. Ой-ой!

Графиня. Але насправді це було любовне зілля! З сушених жуків та шпанської мушки. Та ви й самі знаєте…

Баронеса. Ну звідки ж!

Графиня. А даремно! Не завадило б навіть і спробувати колись. Маріана з’їла сім чи вісім цукерок. Далі маркіз…

Баронеса. Альфонс іще щось удіяв?

Графиня. Пообіцяв дівчині луїдор, якщо вона зробить «оте».

Баронеса. Оте?

Графиня. Так, ваше улюблене «оте-ви-розумієте»… Бачите скульптуру Венери на галявині в садку? Уранці сонце падає спереду, мармурові стегна Венери аж сяють. Через півдня сонце обійде садок і сідатиме за ліс. На що, по-вашому, впаде його проміння?

Баронеса (по хвилі роздуму). А-а! Розумію! То диявольське місце! Страшний гріх! За таке спалюють живцем…

Графиня. Повернімося до нашого. Альфонс дістав шпичастий нагай, вочевидь уживаний без ліку, бо на ньому запеклася кров. «Тепер ти мене відшмагай», — звелів він дівиці.

Баронеса. Значить, у ньому ще лишилася бодай крихта добросердя. І він запрагнув прийняти кару, вигнати біса.

Графиня. Ні, просто власний біль видавався йому правдивіший за чужий. Справді, йому притаманний винятковий потяг до правдивості… Далі — черга на Марієту. Маркіз примусив її роздягтися й уклякнути біля ліжка, досхочу відлупцював, на цей раз мітлою, а тоді наказав бити себе. Поки жінка його опроваджувала, Альфонс рахував удари й робив на грубці зарубки ножем. Двісті п’ятнадцять, сто сімдесят дев’ять, двісті двадцять п’ять, двісті сорок, разом…

Баронеса (порахувавши на пальцях.) Вісімсот п’ятдесят дев’ять!

Графиня. Він завжди любив числа. Мовляв, як у чомусь і є правдивість, то в числах. І злодіяння перетворюються на благодать, як лік їм — леґіон.

Баронеса. Як можна тут навіть згадувати благодать!

Графиня. Благодать, за маркізом де Садом, осягне лише той, хто навчиться в поті чола свого докладати правдиве до правдивого, поки усвідомить ту благодать усіма п’ятьма почуттями. Це не та чудесна благодать, яка зійде на першого-ліпшого неробу, варто йому лише чекати досить довго. Отож і тоді в Марселі Альфонс не шкодував сил. Марієта, він сам і лакей — немовби троє галерників при одному веслі у відкритому морі. Світанкова зоря — наче кров. Так, тоді щойно розвиднілося.

Баронеса. Мабуть, тому й важко було, що ранок — то не час розваг!

Графиня. Так, ранок — це час вибиратися до церкви. Альфонсові розваги — то й була його молитва.

Баронеса. Горіти вам у пеклі!

Графиня. Красно дякую. За Марієтою надійшла черга на Розу. Знову нагай, знову слуга, щоразу, наче в картах, нова розкладка. Останньою запросили Маріанету. Ще нагай, ще любовні цукерки зі шпанкою. Так, серед плачу й волань, і скінчилася вранішня служба. Маркіз де Сад дав кожній з дівиць по шість ліврів і вирядив по домівках.

Баронеса. І нарешті все скінчилося!

Графиня. Аж ніяк! Маркіз де Сад волів лише трохи перепочити. Щоб бути готовим до надвечірнього продовження.

Баронеса. Продовження!

Графиня. Зачинивши віконниці на вікні, яке дивилося на море, він поринув у безневинний, мов у дитини, міцний сон. Чистий, нічим не заплямований, без жодних сновидінь був той сон. Тіло маркіза неначе заглибилось у прибережний пісок, де поруч спочивають перемелені морем рештки кораблів, розтрощені мушлі, сухі водорості, мертві риби… Розкриті білі груди золотило проміння червневого марсельського сонця, що промкнулося крізь щілину поміж віконниць.

Баронеса. Так що ж то було за продовження?

Графиня. Та не кваптеся ви аж так! Над вечір маркіз знову вирядив Латура по дівчат. Знайшлася кокотка Марґарита, двадцяти п’яти років. Поночі маркіз завітав до її дому, відіслав слугу й залишився з жінкою сам на сам. І знову в хід пішла кришталева бонбоньєрка.

Баронеса. З тією отрутою?

Графиня. Любовне зілля — ніяка не отрута. Жінка вже з’їла п’ять-шість цукерок, а маркіз частував, та все перепитував пестливо: «Як животик?»

Баронеса. То він, певно, хотів просто погратися в лікаря?

Графиня. І на цей раз «оте-ви-розумієте». І на цей раз нагай. А наступного ранку Альфонс каретою трійком коней від’їхав з Марселя до свого замку Лакост. І ні сном, ні духом не відав: двох днів не мине, як дівиці нафіскалять прокуророві, й почнуться прикрощі.

(Входить покоївка Шарлота.)

Шарлота. Пані просять вибачити, що змусили чекати. Зараз вони будуть.

Графиня. Перекажи господині, що її план — запросити сьогодні і баронесу де Сіміан, і мене — був вельми вдалий.

Шарлота. Так…

Графиня. Звести розпусту й святість — задум, гідний її зятя. Просто чудово!

Шарлота. Так…(Збирається йти, не дуже розуміючи, що до чого.)

Графиня. Стривай-стривай, Шарлото! Чи ж не ти працювала в мене, а потім утекла й підшукала службу в цьому домі? Чи ж не ти знаєш весь підспідок мого життя? Так, це про мене пліткують пошепки в усіх усюдах, звуть позавічно втіленням диявола. Я не користуюся нагаєм і бонбоньєркою, як маркіз, але на острові кохання моїми слідами змережана кожна галявинка. Пані Монтрей знала, до кого звернутися. Коли вона шукала когось, для кого «оте-ви-розумієте» — щось рідне, а маркіз — зрозумілий, немов близька людина, годі було оминути мене. Досі вона мене цуралась, аби не заплямуватись, а от як стало скрутно, то запрошує…

Баронеса. Прошу, не кажіть так про пані Монтрей. У розпачі вона закликала на допомогу і вас, і мене — як ви кажете, розпусту й святість, тож зробімо все, що в наших силах.

(Входить пані Монтрей.)

Пані Монтрей. Прошу вибачити, я змусила вас чекати так довго! Графине де Сен-Фон, баронесо де Сіміан, як я рада, що ви відгукнулися! (Знаком відсилає Шарлоту.) Я бачу, графине, ви з проїздки.

Графиня. Мій кінь сьогодні просто несамовитий. Таке трапляється, хоча, на щастя, рідко. Мені не вдавалося його вгамувати ні острогами, ні стеком — у тварині наче палало невгасиме полум’я. Кінь грає, золота насічка на сідлі зблискує — навіть стайничий завважив, що я схожа на прадавню амазонку.

Монтрей. Я в захопленні від вашої мужності. У нашій стайні є такий баский кінь, що ніхто не може дати йому раду.

Графиня. Ви маєте на увазі рисака чи білого? Я знаюся на конях, бо мушу: адже стайничим лише б куняти й з дівчатами любитися. Щоправда, вони так упадають коло цього солодкого мистецтва, бо мають за взірець панів. Дехто з останніх, до речі, навіть надуживає привілеїв старовинного роду, чи не так? Глянсує, сказати б, руді від крові меч, обладунок і шолом пращурів, але лише для того, щоб крізь іржаві розводи розгледіти віддзеркалення оголених жінок…

Монтрей. Цебто доброчесність більше притаманна конюхам, аніж шляхті? У наші часи негідність серед знаті як ніколи наражається на нападки простолюддя, але, гадаю, саме через те, що дворян мають у народі за ідеал доброчесності.

Графиня. Ні, посполитим набридла моральність, от вони й намагаються засвоїти порок, що досі був привілеєм панів.

Баронеса. Не треба сперечатися — ми тут не для цього. Пані Монтрей, усі знають, наскільки ви добропорядна й розважлива, ніхто б не насмілився згадати вас недобрим словом. Вочевидь, воля божа була наділити таку людину розпусним зятем і приректи на муки. Дайте собі розраду, розкажіть усе, як є. А ми обіцяємо зберегти почуте в таємниці.

Монтрей. Дякую на доброму слові, пані де Сіміан.

Тепер це майже не до віри, але коли дочка одружувалася з Альфонсом, він мені дуже сподобався. Хіба що трохи легковажний, але такий освічений та обхідливий! А Рене як кохав…

Графиня. До того ж через цей шлюб ви поріднилися з королівським домом Бурбонів, чи не так?

Монтрей. Так, але не про це мова. На початку, в замку Ешофур, мій зять мене попросту причарував. Як було втішно! Альфонс улаштовує вистави. Ми — мої дочки і я — в них граємо…

Баронеса. О-о, як я вас розумію! Альфонс був лагідний та милий, скільки я його пам’ятаю. Якось у садку я поранилася трояндою. Він не тільки витяг мені з пальця колючку, але й висмоктав кров із ранки.

Графиня. Уже тоді йому подобався смак крові.

Баронеса (обурено). Та ви з Альфонса просто вампіра робите!

Графиня. А що, кожен знає, які вампіри лагідні та чарівні.

Монтрей. Годі, не треба сперечатися. Хоч як гудити зараз Альфонса, його душа не зміниться. Навіть у той час, коли ми грали в його виставі, він учащав до Парижа, нібито в справах, а сам, як я пізніше дізналася, відвідував жінок… ну, певної професії…

Графиня. Ви хотіли сказати, повій.

Монтрей. Ви сміливиця, а в мене язик не повертається на такі слова. Отож Альфонс віддавався розпусті з жінками цього ґатунку. Але то півбіди. Якби я навіть дізналася, що зять у мене блудник, то переймалася б судженням світу, та й годі. Вся правда — що тепер таїтися — відкрилася мені, коли всього через п’ять місяців по весіллі Альфонса раптом ув’язнили у Венсенському замку. Який жах! Я готова була на що завгодно, аби тільки не дізналася моя Рене. Правдами й неправдами я визволила його за два тижні — частково заради доньки, частково через сподівання, що це просто гріх молодості, що зять розкається. Адже Рене всім серцем любила й поважала чоловіка.

Та ба! Що далі, то ясніше я розуміла: то аж ніяк, ні-ні, ніяк не гріхи молодості.

Баронеса. Я так вас розумію.

Монтрей. Відтоді — ось уже дев’ять років — я веду безнадійну боротьбу за добре ім’я Альфонса, добре ім’я доньки. Я відмовляю собі в усьому, наробила боргів, аби нові й нові вихватки Альфонса сходили йому з рук. А що ж родина де Садів? Старий граф давно покинув дивуватися вчинкам сина — тільки гнівався та картав його. Врешті, п’ять років тому він помер. Мені серце краяло дивитись, як побивався Альфонс. Інколи потаєні в глибині його душі доброта й чистота пробивалися назовні, мов джерело, й годі було сумніватися, що вони йому властиві. Такі хвилини вселяли надію. Але наступне безпутство каламутило джерело, й невідомо було, чи колись воно почистішає знов.

А Альфонсова мати? Ця холодна істота без крихти материнських почуттів від дванадцяти років у монастирі. Навіть коли Альфонс одружувався, вона й не подумала продати бодай один з діамантів, яких мала вдосталь.

Так я і стала за доглядальницю молодикові, що обтяжував власних батьків. Коли він захопився до безтями актрисою Колет, мені вдалося якось утамувати його пристрасть. Коли чотири роки тому скоїв безчинство в селищі Аркей, я виблагала в короля указ про помилування, так що Альфонс відбувся сімома місяцями ув’язнення. А вже чого коштувало, щоб не пішли плітки!

Баронеса. А що сталося в Аркеї?

(Сен-Фон перебільшено розмашисто розтинає стеком повітря.)

А-а, розумію …

Монтрей (з гіркотою). Від вас ніщо не сховається, графине.

Чотири роки тому він знайшов у Аркеї якусь жебрачку й повівся з нею брутально. Той випадок не йде в жодне порівняння з останнім, але про нього, не знати як, довідалася донька. Для неї відкрилося жахливе справжнє обличчя Альфонса. Рене, незрівнянну в своїй доброчесності й закохану в чоловіка, це не зламало, у ній нічого не змінилося й досі. Але останній випадок… О, я розуміла, наскільки марні мої сподівання, але мусила рятувати Альфонса — заради доньки, тільки заради неї… Та на цей раз, на цей раз (плаче) я нічого не можу вдіяти.

Графиня. Здається, герб роду де Садів — двоголовий орел. Орел маркіза де Сада завжди високо підносить обидві голови. Одна — це гордість роду, що йде корінням у дванадцяте сторіччя, друга — розпуста, древніша за саму людину. Пані Монтрей, дев’ять років ви б’єтеся, щоб знищити одну голову та врятувати другу. Але тільки марнуєте сили на цьому бойовищі. Живі можуть бути лише обидві голови. Адже вони належать одному тілу.

Монтрей. Альфонс хворий. Якщо відвернути від нього осуд світу й водночас терпливо лікувати недугу, колись, із ласки божої, неодмінно надійдуть мирні й щасливі часи. Рене такої ж думки.

Графиня. Не клич лікаря до того, кому мила хворість йóго. Насолода — питома властивість болещів маркіза. Якою б осоружною не видавалася хвороба стороннім, за шпичаками криються троянди.

Монтрей. А я ж-бо давно здогадалася, який він! Рясні плоди, налиті нині отруйним соком, тоді були недозрілими зав’язями. Чому ж я не зірвала їх!

Графиня. Якби ви їх зірвали, маркізу було б не жити. То помаранчі, всередині яких без упину струмує його червона кров. Розумієте, пані Монтрей? Наслухайтеся до моїх слів, бо я таки щось важу в царині розпусти.

Розпуста — край, де споконвіку є все й не бракує нічого. Там є хижі пастухів і вітряки, струмки й озера. Але не така то вже й мирна країна: там провалля, де земля вивергає сірку й вогонь, і дикі пустелі, яруги, населені звірами, й занедбані криниці… Розумієте? Цей край дарований людині небом від народження, а якщо там зустрічається щось неждане, не думайте, що воно прийшло ззовні.

Я знаю точно, бо з власного досвіду: в дитинстві, ба навіть у юності, на світ дивишся наче через підзорну трубу, але в такий спосіб (показує стеком) — крізь ширше скельце, бо так учать батьки й усі довкола. Крізь ту трубу, в яку доброчесність та звичаї наказують дивитися саме так, бачаться гарненький моріжок на галявці біля дому, любі квіточки. Дитина вмиротворена: вона живе в чудовому крихітному світі. Вона росте — галявка розширюється, квіточки підростають, але єдине, чого вона бажає,— жити мирно, як усі навкруги.

… Проте певного дня, люба пані, зненацька стається щóсь. Без остороги, без знаку — настає, та й годі. Людина відкриває, що справжній світ бачиш, як дивишся в підзорну трубу навпаки — крізь менше скельце, й усе перевертається в її житті. 

Запевне, і для маркіза де Сада якось, не знати коли, надійшов отой день відкриття. З’явилося в усій красі не помічене доти — сірка й вогонь у відлеглих ущелинах, закривавлені ікласті пащі звірів у яругах, і він зрозумів: світ — то безмір, де є геть усе. 

По тому маркіз, певно, не спіткав більше нічого, що могло б його здивувати. А той прикрий випадок у Марселі — далебі, це щось природне, цілком безневинне — наче хлопчина обірвав крильця метеликові.

Монтрей. Навіть ваше докладне пояснення мені не допомогло це зрозуміти. Без розуміння я й сновигала досі з клопотаннями туди й сюди. Бо єдине, що я справді розумію, — то честь.

Але вам відомо, що клопотання були марні: верховний суд Екса прирік скарати Альфонса на горло, а що засуджений зник, то було вирішено дванадцятого серпня спалити на головній площі його подобизну. Ох, навіть тут, у Парижі, мені ввижалося, як полум’я огортає лагідну усмішку й золотаве волосся на портреті й чувся радісний рев юрби…

Баронеса. Наче пекельне полум’я виплеснулося в наш світ!

Графиня. «Пали!», «Пали!» — ярилося збіговище. Не пекельне полум’я то було, а вогонь заздрощів черні.

Монтрей. «Пали!» — ах, що з нами буде, як їхня лють сягне мого дому! Не бракувало охочих вигукувати доньчине та моє ім’я.

Баронеса. «Пали!» — ні, то був вогонь очищення. Полум’я, що охопило образ маркіза, знищило всі його гріхи.

Графиня.  «Пали!» — нагаї полум’я жорстоко шмагали його бліде чоло й золотаве волосся.

Двісті п’ятнадцять, сто сімдесят дев’ять… Не дивно, що обличчя на портреті всміхалося. Його крижана насолода знудьгувалася по вогню.

Монтрей. Увійдіть в моє становище. Мене тут, у Парижі, досягають самі погані вісті. Зять невідомо де. Старша дочка побивається в замку Лакост, а молодша… Анна-Проспер де Лоне, ще зовсім чиста душа… їй би й розрадити матір у лиху годину… А вона переймається лише тим, щоб не заплямувати добре ім’я, особливо злою славою маркіза де Сада, тож і переховується, де спокійніше. Мені так самотньо! Сподіватися немає на кого, всі плани нанівець, а від благань до господа про допомогу вже горло пересохло (плаче).

Баронеса. Пані Монтрей, утіштеся. Спробую допомогти, бо здогадуюся, чого ви сподіваєтеся від мене, щирої християнки. Я маю знайомців серед причту кардинала Філіпа, що часто буває в Парижі, й можу хоч завтра передати Папі римському прохання про помилування маркіза.

Монтрей. Не знаю, як вам і дякувати. Я й справді думала саме про це, але не наважувалася сказати… Як ви мене втішили,  пані де Сіміан!

Графиня. З баронесою годі й змагатись у втішності, та й я не з тих, хто стає стіною за справедливість, честь та доброчесність. Проте, скорше заради маркіза де Сада, ніж заради вас, пані Монтрей, спробую й я допомогти. Я звернуся до тих, з ким ділила ложе; у свій спосіб, спосіб розпусної жінки, ввітруся в довіру до нашого добропорядного верховного судді, канцлера Мопу, щоб вирок було скасовано… Ви ж це мали на увазі, запрошуючи мене? Тобто… щоб я зужиткувала власне тіло, чи не так?

Монтрей. Графине, прошу, не треба так…

Графиня (перебільшено сміється). Нічого, пусте! Адже це чудовий помисел — ужити зло, щоб запанувала чеснота. Погодьтесь: у світі нема нічого, чому не була б визначена ціна. Хіба що маркіз де Сад…

Монтрей. То ви мені допоможете?

Графиня. Атож.

Монтрей. Спасибі. Уклінно благаю про допомогу. Не знаю, чим зможу віддячити.

Графиня. Від вас мені не потрібна жодна віддяка.

(Входить Шарлота.)

Шарлота. Даруйте, пані…

Монтрей. Що таке?

Шарлота. Той… (вагається.)

Монтрей. Говори! Від графині й баронеси в моєму домі нема таємниць… Та й несила мені йти слухати твої секрети.

Шарлота. Так, пані…

Монтрей. Ну ж-бо, кажи!

Шарлота. Маркіза де Сад прибули.

Монтрей. Що? (вона здивована. Графиня й баронеса перезираються)… Чому вона не в Лакості?.. Без попередження… Але проси, проси.

Шарлота. Слухаю (виходить).

(Входить маркіза де Сад)

Монтрей. Рене!

Рене, маркіза де Сад. Матінко!

(Обіймаються.)

Монтрей. Нарешті, Рене! Я так хотіла тебе бачити.

Рене. І я так скучила за вами, що не витримала й вирушила в дорогу. В Лакості мені несила — кожен день достеменно як решта, осіння прованська сльота, за порогом замку — погляди й перешіптування селян; повертаєшся додому — знову сама-самісінька зранку до вечора. Мерехтіння смолоскипу в нічних покоях, за вікном пугачі перегукуються… Мамо, щоб побачити вас бодай на хвильку, знайти хоч трішечки розради, я веліла наганяти коней усю дорогу до Парижа.

Монтрей. Як я тебе розумію, Рене, як розумію! І тішуся, що ти приїхала. Не тільки ти почувалася самотньо. Я теж була сама й місця собі не знаходила від турботи за свою нещасну доньку… Але стривай — я ж не представила тебе графині де Сен-Фон. Графине — моя дочка, маркіза де Сад.

Рене. Рада познайомитися, пані графине. Тітонько де Сіміан, як давно я вас не бачила!

Баронеса. Рада тобі, любонько.

Монтрей. Графиня й баронеса люб’язно згодилися нам допомогти. З такою підтримкою я почуваюся в тисячу разів сильніша. Подякуй їм і ти.

Рене. Дуже вам дякую! На вас одна надія!

Баронеса. Нема за що дякувати. Допомогти ближньому — що  може бути краще! Починаю діяти завтра ж.

Графиня. То ходімо, баронесо.

Баронеса. Мабуть, так…

Монтрей. Мені бракує слів, щоб висловити свою вдячність. Сподіваюся на вас.

Рене. Я теж дуже на вас сподіваюся.

Графиня. Перш ніж піти, можна поцікавитися, маркізо? Мабуть, це не зовсім доречно при першому знайомстві, але така вже моя вдача.

Рене. Так, про що ви бажаєте дізнатися?

Графиня. Ваша матінка розповіла дещо про пана маркіза, ще більше я чула про нього пліток. Уся ваша родина ходить зараз у, так би мовити, прозорому платті. Це, певно, вас уже не дивує.

Рене. Ні.

Графиня. У салонах питання такого трибу мають за вульгарні. Справді, приємніше розмовляти про те, як плекати троянди.

Рене. Так.

Графиня. На мою думку, бузувірство маркіза — не що інше, як ніжність. Просто він не вміє висловлювати питому лагідність душі, інакше, як за допомогою нагая й цукерок. (Дивлячись на Рене в упор.) А який він із вами?

Рене. Що?

Баронеса. Прошу вас, пані де Сен-Фон!

Графиня. То який він із вами?

Рене. Якщо я відповім, що лагідний, ви матимете ласку мого чоловіка за жорстокість, якщо ж я скажу, що жорстокий…

Графиня. А ви розумниця…

Рене. Тоді скажу так. Він — мій чоловік. І любить мене так, як належить чоловікові любити дружину. Навіть у нашій спочивальні ви б не побачили нічого такого, що варто крити від стороннього ока.

Графиня. Он як? (дивиться на Рене здивовано.) Чудово. У такому бездоганному подружжі лагідність зайва.

Рене. Жорстокість потрібна ще менше.

Баронеса. Що ж, до побачення.

Графиня. На все добре.

Монтрей. Іще раз дякую, що завітали. Хай вас бог благословить…

(Сен-Фон і Сіміан виходять.)

Рене. Хух!

Монтрей. Оце так відсіч! Дала ти їй відкоша! У такі хвилі я найбільше пишаюся своєю донечкою. Але яка гадюка! А ми мусимо перед нею принижуватися.

Рене. Не треба, мамо. І як ви тільки наважилися… Але може вони й справді щось удіють, справді врятують Альфонса.

Монтрей. Принаймні, обіцяли.

Рене. Добре. Варто було вибратися до Парижа, щоб це почути. Бідолашний Альфонс!

Монтрей. То ти приїхала не через те, що скучила за мною? (Ніби ненавмисне.)  А де зараз Альфонс?

Рене (з безневинним виглядом). Цебто як?

Монтрей. Ти що, дійсно не знаєш? Рідна жінка не знає, де він?

Рене. Якби знала, могла б і прохопитися на біду. То краще вже не знати — для безпеки, бо його безпека для мене понад усе.

Монтрей. Яка ж ти доброчесна дружина! Як розквітли в тобі моє виховання й ідеали! Шкода тільки, що за чоловіка тобі дісталося таке створіння…

Рене. Доброчесність цінна незалежно від того, хто дістався за чоловіка. Хіба не так ви мене вчили, мамо?

Монтрей. Так то воно так, але все має межу.

Рене. Якщо злочини мого чоловіка переходять межу, то й моя доброчесність мусить перейти межу.

Монтрей. Ах, серце крає дивитись, як відважно ти ставиш чоло стражданням! А згадаєш, яке щасливе ти мала дитинство, ще жахливішим бачиться нинішнє нещастя. Твій батько, президент податкової палати, був хоч і не значного роду, але статки мав — таким, як де Сад, годі й у слід ступити. Ми викохали тебе в заможності, твої шляхетність, краса й виховання не зганьбили б навіть королівський дім. Ти була гідна найкращої долі!

Ну як я могла так помилятися в цьому чоловікові! Твій шлюб виявився страшний, наче мара. Мов у Прозерпіни, що незчулася, як дісталася за жінку володареві підземного царства. Ніхто ніколи не сказав лихого слова про нас із твоїм батьком, за що ж нашій бідолашній донечці така недоля?

Рене. Ну що ви все недоля, та недоля! Терпіти не можу цього слова. Недоля в прокаженої, що жебрає при дорозі.

Монтрей. Я завжди тобі поступаюся. Йду назустріч, бо бажаю тобі добра. От тільки ти хочеш урятувати чоловіка, а мені доводиться, ховаючи сором, просити за нього. І все ж, і все ж… Якщо вже ти тут, я скажу тобі, що думаю. Я готова навіть утратити зв’язок із королівським родом. Розлучися з Альфонсом!

Рене. Бог забороняє розлучення.

Монтрей. То бодай живи окремо. Покинь його в будь-який спосіб, але раз і назавжди. Бог забороняє розлучення, та в милості своїй дозволить тобі піти від чоловіка. Ти звільнишся від страждань, але збережеш зв’язок із домом Бурбонів.

(Пауза.)

Рене. Ні, мамо, я не розлучуся з Альфонсом у жоден спосіб.

Монтрей. Чому? Звідки така непохитність? А може, треба сказати, впертість? Чи ти хочеш справити враження на людей?.. Сумніваюся, що ти аж так його кохаєш.

Рене. Кохаю чи не кохаю, не про це мова. Але, мамо, це точно не впертість, і не бажання справити на когось враження… Не знаю, чи зрозумієте ви. Через недавній випадок я доконечно дізналася, чого прагне Альфонс, що він учинив, як про це відізвався світ. Безсонними ночами в замку Лакост я без упину думала про пережите по шлюбі.

І тепер я розумію все. Усе, чуєте, мамо! Зернятка, розсипані в моїй пам’яті, раптом у дивовижний спосіб з’єдналися й перетворилися на коштовне намисто. Намисто з рубінів. Червоних, наче кров.

Пригадую, в Нормандії, під час весільної подорожі Альфонс зупинив карету серед галявини лілей і сказав: «Ці квіти аж просяться, щоб їх упоїли!» Він лив червоне вино з барильця на білосніжні лілеї та зчудовано дивився, як шарлатові краплі скочуються з білих пелюстків… Пам’ятаю, коли ми вперше вийшли вдвох на прогулянку замком Лакост, він помітив у сторожці дрова, перев’язані солом’яним перевеслом, і кинув: «Не огидні дровини, а білокорі березові полінця пов’язати б золотим поворозом, — як було б гарно!»… Під час полювання, теж у Лакості, він вирвав серце з закривавлених грудей упольованого зайця й зі сміхом мовив: «Умістилище кохання в зайця достеменно як у людини»… Щоразу тоді мені думалося: то просто його примхи, й тільки нещодавно всі ті випадки об’єднались, і я збагнула їх сенс.

Точніше, осягнула серцем, не розумом. Якщо розсіяні в пам’яті рубіни раптово зібралися в намисто, — то треба берегти його, як зіницю ока, як найбільшу коштовність. Либонь у далекому минулому, такому далекому, що годі й згадати, розірвалася нитка мого намиста. І лише зараз я спромоглася зібрати разом розсипані колись рубіни.

Монтрей. Ти хочеш сказати, то було приречення?

Рене. Ні, не приречення.

Монтрей. Але це рубінове намисто розсипала не ти, а Альфонс.

Рене. Проте подарував він його мені.

Монтрей. В тобі промовляють гордощі й самозакоханість. Ти сама себе занапастиш.

Рене. Я ж казала, ви мене не зрозумієте. Так і сталося. Мамо, я спізнала істину. На ній і стоїть моя подружня доброчесність. Чи ви спроможетеся збагнути, що каже вам дружина маркіза де Сада?

Монтрей. Ця істина — лише нагай і цукерки. Лише безчестя й сором.

Рене. Це голос мудрощів, мамо. Так роблять усі. Трапляється щось виїмкове. Вони злітаються, мов мухи на падализну, висотувати свої мудрощі. А щойно труп поховано, занотовують, що дізналися, й вигадують для цього назви. Безчестя, сором абощо.

Але мудрощі — це не моє. Я спіткалася з тим, для чого не винайти назви. Легше за все було б  погодитися: так, Альфонс — потвора, а я — добропорядна, така, як усі,  про яку не почуєш лихого слова.

Монтрей. Альфонс таки справді потвора. Порядній людині не варто й силуватися зрозуміти його. А хто спробує, сам лиха не мине.

Рене. От тільки так не буває, щоб чоловік був потворою, а жінка — пересічною, такою, як усі.

Монтрей. Рене! Невже ти теж…

Рене. Заспокойтеся, мамо. На вас, схоже, перекинулася доскіпливість пані де Сен-Фон. Я згодна: мій чоловік — страхіття пороку, але і я буду страхіттям, страхіттям доброчесності.

Я стріла те, чому немає назви. Світ каже, ніби Альфонс учинив злочин. Але, як на мене, Альфонс і злочин завжди були єдині; неподільні його посмішка й гнів, його пестливість і лють; пальці, що ніжно вивільняли з шовкової нічної сорочки мої плечі, ті ж самі, що в Марселі упиналися в руків’я нагая, який гуляв по спинах повій. Навіть його збатожені повіями в кров сідниці й благородні вуста та чисте золотаве волосся належать одному цілому.

Монтрей. Ти принижуєш себе, намагаючись поєднати чистоту й бруд. Ти, що носиш ім’я Монтрей, не можеш мати нічого спільного з тими… з тими жінками певного ґатунку з Марселя. Як прикро мені, твоїй матері, що ти силуєшся заспокоїти себе в такий спосіб!

Рене. Ви знову мене не зрозуміли. Ви, моя мати, не спроможні мене зрозуміти, хоч рятували мого чоловіка, не шкодуючи себе самої.

Альфонс — неначе музика, мелодія. Це їй прирекла я вірність. Часом вона лагідно бринить, а часом ляскає закривавленим нагаєм. Але посвисту нагая мій чоловік ніколи не давав мені почути. Тож я й не знаю, чи його розваги заслуговують на пошану, чи на презирство. А знаю й відчуваю всім серцем таке: вірність жінки — не винагорода за те, що подеколи чоловік каже чи робить приємності; підґрунтя її вірності — сутність чоловіка. Поточений хробаками корабель пізнає істоту моря саме через червоточини.

Монтрей. Тебе обдурено, та й мене теж.

Рене. Де ви бачили чоловіка, здатного обдурити жінку?!

Монтрей. Ну хоч спробуй замислитися. Це ж не звичайний чоловік…

Рене. Але чоловік! Кому, як не мені, це знати… Ваша правда в тому, що коли я одружувалася, мені й не снилося, що такий чоловік може існувати. Донедавна я й не здогадувалась, який він. І водночас не можу позбутися відчуття, ніби знала Альфонса з давніх-давен. Ну не виросли ж йому неждано-негадано роги чи хвіст! Може, я й покохала його саме за тінь, що криється за приязним обличчям та блискотливими очима. Хіба можна відокремити те, що любиш троянди, від того, що любиш їхні пахощі?

Монтрей. Дурниці! Троянди саме й люблять за їхні природні пахощі.

Рене. А чи можна з певністю сказати, що потяг Альфонса до крові не природний? Чи не його предки проливали кров у хрестових походах?

Монтрей. Але до чого тут кров тих… ницих жінок!

Рене. Мамо, у природі взагалі немає нічого неприродного.

Монтрей. Немов Альфонс промовляє твоїми вустами.

Рене. Будь ласка, мамо, прошу вас, врятуйте Альфонса. Благаю! Якщо цього разу Альфонса помилують, я не пошкодую сил. Я все зроблю, щоб розтопити його серце, потішити його душу, повну темного гніву, щоб світ більше ніколи не сказав про нього недоброго слова, а ті, на які він заслужив раніше, було стерто добрими вчинками. Тільки на цей раз… (заточується й майже непритомніє.)

Монтрей (підхоплює її). Ну ж-бо, ти надто втомилася. Дай собі годину, заспокойся. А тоді може й спаде щось на думку. Отак. Я тебе проведу.

(Пані Монтрей, підтримуючи Рене, виходить до спальні.

Водночас через інші двері заходять Анна-Проспер де Лоне, молодша сестра Рене, і Шарлота.)

Шарлота. Чому ви, панно, не захотіли побачитися з сестрою?

Анна-Проспер де Лоне. Якби ми зустрілися, то мали б сказати одна одній багато прикрого. Я й так рідко вибираюся до Парижа побачитися з матір’ю, а зустріч із сестрою була б, як би це сказати… словом, мені не подобається, коли вона дивиться так, ніби все знає. Власне, вона таки все знає. Але виказувати це поглядом? Жахливе створіння!

Шарлота. Завжди ви так, панно, про сестру…

Анна. Іди, Шарлото. Скажи матері, що я тут і чекаю на неї.

(Шарлота виходить. Натомість повертається пані Монтрей.)

Монтрей. Анно! З поверненням!

Анна. Мамо! Як давно я вас не бачила!

(Обіймаються.)

Монтрей. Що за чудовий день! Зібралися обидві мої донечки.

Анна. Я щойно дізналася від Шарлоти. Де Рене?

Монтрей. У спочивальні. Не турбуймо її деякий час. Вона так натерпілася… Як твоя подорож? Де ти була?

Анна. В Італії.

Монтрей. Де саме?

Анна. Здебільшого у Венеції.

Монтрей. Далеченько ж ти вибралася.

Анна. Бо треба було критися від людського ока.

Монтрей. Чому це ти мала критися? Адже ти — панна з бездоганної родини Монтрей.

Анна. Властиво, критися треба було не мені.

Монтрей. То ти була не сама? Певно, з подругою?

Анна. Ні, з Альфонсом.

Монтрей. Що?! (відсахнулася) То ти… ти… весь час мандрувала з Альфонсом?

Анна. Саме весь час.

Монтрей. Та ти попросту…

Анна. А до чого тут я? Альфонс завітав до мене в спальню першої ж моєї ночі в Лакості. Що я могла вдіяти? А коли після того злощасного випадку його почали переслідувати, він запропонував мені втекти разом. Відтоді ми й подорожували Італією.

Монтрей. Господи, який жах! Безбожник! Виплодок диявола! Не досить йому однієї доньки, ще й друга знадобилася… (Помалу опановуючи себе.) Бідолашна Рене! Мало того, що мусить бути вірною цьому створінню, то ще й таке!.. Знаєш що, Анно? Дай мені слово нічого не казати Рене. Хай це залишиться між нами. Зрозуміла? Бо якщо Рене дізнається, це її вб’є.

Анна. А їй нема про що дізнаватися.

Монтрей. Як це?

Анна. Рене давно все знає.

Монтрей. Не розумію. Щó вона знає?

Анна. Щó було в мене з Альфонсом у Лакості…

Монтрей. Як, Рене?..

Анна. І те, що ми вдвох були в Італії, й де зараз Альфонс.

Монтрей. Рене все знає? Знає, а мені нічого не каже? Та це попросту… (Раптом їй щось спадає на думку.) Слухай, Анно. А де Альфонс зараз? Ти ж, певно, теж знаєш?

Анна. Знаю.

Монтрей. То де?

Анна. У королівстві Сардинія, в Шамбері. Ховається в одному заміському будиночку.

Монтрей. У Сардинії?

Анна. Так, у Шамбері.

(Пані Монтрей замислюється.)

Монтрей (несподівано). Шарлото! Шарлото!

(Входить Шарлота)

Монтрей. Я зараз напишу три листи. А ти негайно їх віднесеш.

Шарлота. Слухаю, пані. (збирається йти.)

Монтрей. Зачекай! Це справді дуже спішно.

(Шарлота залишається на сцені. Пані Монтрей сідає до секретера, висуває дошку до письма, пише й запечатує один по одному три листи. Тим часом Анна розмовляє з Шарлотою.)

Шарлота. Як воно влітку у Венеції, панночко?

Анна. Чудово. (Замріяно) Небезпека, пестощі, смерть, каламутні канали, під час припливу — хвилі на церковнім майдані, що й не пройти…

Шарлота. От би побувати там хоч колись!

Анна. Уночі — відголос бійки, у вранішній імлі — плями крові на вузеньких містках. Безліч голубів, усе небо в голубах… Настає тиша, лише з площі Сан-Марко чути шерхіт та ніби сердите туркотіння голубів, аж раптом, настрахані, вони зриваються всі разом, несамовито тріпочучи крильми… В усіх усюдах палять його портрети.

Шарлота. Га? Чиї портрети?

Анна. Передзвін бринить над каламутною водою, мости без ліку, мов голуби… А потім місяць. Багряний місяць зринає з каналу й осіняє наше ложе, таке червоне, ніби на ньому втратила цноту сотня дівчат. Сотня…

Шарлота. А як гондоли, пісні гондольєрів? Цікаво?

Анна. Гондоли? Пісні?.. То з тієї Венеції, що для звичайних людей.

(Пані Монтрей підводиться з трьома листами.)

Монтрей. Шарлото!

Шарлота. Так.

Монтрей. Віднесеш цей лист графині де Сен-Фон, а цей — баронесі де Сіміан. Якщо їх не застанеш, перекажеш тим, кому віддаси листи, що я негайно скасовую своє прохання. Зрозуміла? (Передає два листи)

Шарлота. Так, пані. (Бере листи)

Монтрей. Цей лист — до його величності (на мить замислюється з останнім листом у руці), але до короля я поїду сама.

(Завіса)