СПОВІДЬ МАСКИ. Розділ 1

Краса — це страшна й жахлива річ! Страшна, бо невизначна, а визна­чити не можна, бо самі загадки загадав бог. Тут береги сходяться, тут усі суперечності разом живуть. Я дуже неосвічений, брате, але я багато про це думав. Яка безліч таємниць! Надто багато загадок пригнічують на землі людину. Розгадуй як знаєш і вилазь сухим з води. Краса! Стерпіти я при цьому не можу, що інша, навіть вища серцем людина і з розумом високим, починає з ідеалу мадонни, а кінчає ідеа­лом содомським. Ще страшніше, коли хто вже з ідеалом содомським у душі не відкидає ідеалу мадонни, і горить від нього серце його і во­істину, воістину горить, як і в юні безпорочні роки. Ні, людина ши­рока, занадто широка, я б звузив. Чортзна-що таке навіть, от що! Що розуму здається ганьбою, то серцеві суцільною красою. А чи в со­домі краса?..

Втім, кому що болить, той про те й гомонить.

Ф.Достоєвський. Брати Карамазови.

Книга третя. III. Сповідь гарячого серця. У віршах *

 _______________________________________________________

 *       Переклад з російської Ф. Гавриша

Розділ 1

Досить довго я твердив, ніби пам’я­таю власне народження. На це дорос­лі сміялись, але невдовзі, запідо­зрив­ши, що з них глузують, дещо докір­ливо втуплювались у бліде обличчя не по роках серйозного малюка. Поде­коли я вихоплю­вався з цим навіть перед мало­знайо­мим гостем, і бабуся, турбуючись, що онука сприймуть за недоумка, шорстко уривала мене й відсилала гратися деінде. Найпершим порухом дорослих було переконати мене науко­вими доводами. Партія завжди починалася показним запа­лом, з яким мені втовкмачували, приязно й дохідливо для дитини, що ново­народжене немовля не бачить, а коли й бачить, то навряд щоб чіткі образи, здатні закарбуватись у пам’я­ті. І тільки вже поторсуючи мене за плече — «Що, мовляв, уторопав?» — щоб остаточно роз­віяти сумніви малого, вони похоп­люва­лися, що, здається, трапили на мій гачок. «Еге, та з цим хлопчиськом слід пильну­ва­тися: він мене підловлює, щоб випитати про «оте»! А тоді, того й дивися, зробить без­невинні оченята й давай далі: «Звід­ки я взявся?», або, ще гірше, «Звідки я народився?» І тут мовчання, не­певна посмішка, що виказувала гли­боку образу чимось не до кінця усвідомле­ним, і те, як уникали мого погляду, свідчили: необач­ність помі­че­но. Втім, пересторо­га була цілком зайва. Мені й на думку не спадало допитуватися про «оте». А якби й спало, то хіба ж я став би хитру­вати й розставляти сильця, якщо понад усе боявся образити почуття дорос­лих! Та скільки мені не пояснювали, ба навіть не кепкували з мене, я дедалі більше впев­нювався: я таки бачив, що́ було відразу по моєму народженні. Не знаю, чи та картина скла­лася з розпо­відей присутніх, чи була порожньою грою моєї власної уяви. Та принаймні одне я міг вважати, що бачив на влас­ні очі. Ночви, першу купіль по народженні. Я бачив ізсередини, як грають сонячні зайчики на краю де­ре­в’я­них ночов наді мною. Дерево висявало там, мов золото. Вода злегка колихалася, й, здавалось, її язички хочуть лизнути соняч­ний зайчик, але не дотягу­ються. А під ним вона при­язно поблискувала — проміння чи то сягало туди, чи то просто відбивалося, й дрібненькі світні хвильки без упину набігали одна на одну. Найвагоміше спростування мого нібито спогаду поля­гало в тому, що я народився не вдень. Це сталось о дев’ятій вечора. То звідки ж увечері сонячне світло? Але навіть узя­тий на кпини — чи, мовляв, не електричне світло бачив, — я без особливих зусиль сягав ло­гічно суперечного переконання, що міг бачити бо­дай один сонячний зайчик навіть глибокої ночі. Отож певність, що гру світла на краю ночов я запам’ятав са­ме в першу свою купіль, зробилася до­сить тривка.

Я народився через рік після Великого кантоського землетрусу. За десять ро­ків до цього мій дід, урядовець міні­стерства колоній, узяв на себе прови­ну підлеглого в справі про корупцію й мусив піти у відставку (я нічого не прагну прикрасити: проживши пів­життя, я ще не ба­чив такої довірливої людини). Після цього наша родина жва­во, мало не підспівуючи, поко­ти­лася по похилій. Величезні борги, секвестр, розпродаж майна, втрата ро­дин­ного маєтку — за сутужними обста­ви­нами крилася рушійна сила хвороб­ливого марнославства, що з ча­сом по­си­лювалось. Отож, місцем мого на­родження став старий найманий бу­ди­нок у далеко не найкращому районі міста. Наша домівка мала дещо бун­дючну залізну браму, подвір’я, кімна­ту в європейському стилі чи не з при­міську каплицю завбільшки, два по­верхи з боку пагорба й три — знизу, зда­валася темною, вибляклою, але чо­мусь полишала незбагненне враження пихи. Кімнат, хоч і зле освітлених, було ба­гато, служниць аж шість. Дід, бабуся, батько, мати — разом з прислугою де­сять осіб — мешкали повсякдень у тому домі, рипучому, мов стара шафа.

Потяг діда до значних справ і недуги та марнотратність бабусі — то була біда всієї родини. Втілюючи задуми, що вимагали спілкування з непев­ни­ми людцями, гнаний мріями про за­мож­ність, дід об’їздив усю Японію. В бабусі, вихованої в добропорядному домі, його обо­рудки викликали лише гнів і зневагу. Душу вона мала непо­хитну й незламну, сповнену пое­тич­ного безуму. Хронічна хвороба мозку помалу, але неухильно підточувала її нервову си­стему. Проте й надавала розуму дедалі більшої, хоч і марної, ясності. Хто міг знати, що на­пади, які тривали до самої бабусиної смерті, були згадкою про дідові неподобства у зрілому віці!

От у такий дім і ввів батько тендітну гарну наречену — мою матір.

Пологові перейми розпочалися вранці чотирнадцятого січня десятого року доби Тайсьо. А о дев’ятій вечора наро­дилося невеличке — менше двох з поло­виною кілограмів — немовля. На сьо­мий день мене вбрали у фланелеву сорочку, білизну з найкращого шовку «хабутае», кімоно в червоні цятки й винесли перед родину, де дід начертав на цупкому папері «хосьо» моє ім’я, поклав аркуш на столик для підно­шень, а столик поставив у нішу-токонома.

Моє волосся досить довго лишалося золотавим. Але врешті-решт піддалося впертому змащуванню оливковою олією й почорнішало. Батьки мешкали на другому поверсі. На со­рок дев’ятий день бабуся — мовляв, небезпечно три­мати дитину нагорі, — ві­ді­брала мене в матері. Я ріс у кімнаті, завжди щільно зачиненій, просякну­тій запахами хвороб і старості, й моя дитяча постіль лежала поруч із бабу­си­ним недужним ложем.

Маючи рік від роду, я скотився з тре­тьої сходинки й розбив лоба. Бабуся саме пішла до теа­тру, а мати вирі­ши­ла трохи розважитися з батьковою рід­нею. Їй знадобилося щось на дру­гому поверсі, а я подався за нею, пе­речепився об її довгий поділ і впав.

Звістку про це негайно передали про­с­то до театру «Кабукі». Щойно повер­нувшись, бабуся зупинилась у перед­покої, сперлася на ціпок і напрочуд спокійно, карбуючи кожне слово, за­пи­тала батька, що вийшов назу­стріч:

— Він уже помер?

— Ні.

Твердою, мов у сінтоїстської жриці, хо­дою бабуся покрокувала у дім...

Напередодні четвертого дня наро­джен­ня я почав блювати чимось брунатним, наче кава. Викликали родин­ного лікаря, але він тільки й сказав, що не ручиться за моє життя. Мене наштрикали, наче подушечку для го­лок, камфорою й глюкозою. Пульс не промацувався ні в зап’ястку, ні на лікті. Так минуло дві години. Домашні дивилися на моє тіло.

Зібралася вся родина, принесли саван і мої улюблені іграшки. Минула ще година, аж рап­том відійшла сеча. Доктор, старший матусин брат, мо­вив: «Житиме». Це свідчило — серце ще працює. Невдовзі сеча відійшла ще раз. Поступово на моїх щоках знову зажевріли ознаки життя.

Ця хвороба — аутоінтоксикація — стала в мене хронічною. Вона навідувала мене щомісяця, то в тяжчій, то в легшій формі. Кілька разів я зазнавав криз. Моя свідомість навчилася роз­різняти з кроків недуги, що надходила, близька вона до смерті, чи ні.

Отоді й з’явився той перший, вираз­ний до болю, спогад.

Не знаю, хто саме тримає мене за руку — мати, доглядальниця, служниця чи, може, тітка. Не певен, яка це пора року. Пополуденне сонце по­хму­ро позирає на будинки, що оточили пагорб. Тримаючись за чиюсь жіночу руку, я йду вгору, до будинків. Хтось прямує назустріч, і жінка, міцно три­маючи мене за руку, відступає вбік і зупиняється.

Спливаючи в пам’яті, ця картина що­разу посилюється, чіткішає й набуває нового значення. Річ у тому, що серед непевної довколишності лише образ «того, хто сходить із па­горба» вимальовується неприродно чітко. А ще в тому, що саме цей пер­ший закарбований у пам’яті образ му­читиме і лякатиме мене півжиття.

З пагорба спускається молодик. Спе­ре­ду й за спиною в нього висять ба­рила з нечистотами. Круг лоба по­в’язка-хатімакі з брудного рушника. В нього вродливе рум’яне обличчя й блис­кучі очі. Він іде згори вниз, балан­суючи під тягарем. Це асенізатор, зо­лотар. На його ногах заношені шкар­петки-табі, підшиті гумою, й темно-сині штани в обтяжку. Я, чотири­річ­ний малюк, не міг одірвати від нього очей. Мене вперше покликало одкро­вення якоїсь сили, ще не збагнутої, покликав дивовижний таємний голос. Те, що проявилося в постаті золотаря, мало прихований зміст. Бо нечистоти — то символ землі. Бо кликало мене не що інше, як лиха любов, породжена матір’ю-землею.

Я передчував, що в світі існує па­люча жага. А тепер, дивлячись ізнизу вгору на постать занечищеного юна­ка, я відчув пекуче бажання стати таким, як він, бути таким, як він. Пригадую зараз, що в тодішньому ба­жанні важили дві речі. Перша — його сині штани. Друга — його робота. Шта­ни чітко позначали нижню половину його тіла, яка зграбно руха­лася, пря­муючи до мене. Я відчув жагучу при­страсть до його штанів. Але ще не тямив, чому.

Його робота... Щойно я почав трохи мислити, мене опосіла мрія стати зо­ло­тарем — як-от інших дітей мрія ста­ти, скажімо, генералом. Атож, темно-сині штани були істотною при­чиною, та аж ніяк не єдиною. Головне було в тому, що покріплювалось і розвивало­ся в мені в своєрідний спосіб.

Його заняття вабило мене, як вабить гіркий сум, смуток, що полонить ду­шу. Від нього ли­нуло до мене глибоке відчуття «трагізму». Відчуття цілкови­тої відданості, відчуття зневаги, від­чуття близької небезпеки, відчуття див­ного єднання небуття й дії повінню ринули на мене, чотирирічного, й затопили. Хтозна, чи не хибно розумів я сенс роботи золотаря. Може, я чув від дорослих про якесь заняття, а одяг юнака ввів мене в оману, і я, сприй­няв­­ши його за іншого, мимоволі по­тягся до його праці? В усякому разі, це найприйнятніше пояснення.

Річ у тому, що не менш сильне й спо­ріднене з цим почуття «трагічного жит­тя», невідомого мені, назавжди віді­браного в мене, я поширював і на водіїв уквітчаних святкових трам­ва­їв, і на контролерів метро. Скажімо, зо­лоті ґудзики на формі контро­ле­ра та ще запах чи то м’яти, чи то гу­ми, що виповнював тодішнє метро, залюбки викликали в мене асоціації «трагізму». Моя душа чомусь вичувала «трагізм» у тому, що якась людина живе серед цього ха­рактерного запаху. Як на мене, то місце, що його потребують мої почуття, але туди годі по­трапити, життя, події, що не мають до мене жодного стосунку, люди — то й був «трагізм». Смуток, який огортав через усвідомлення, що в мене все те навіки віднято, завжди перехо­див на тих лю­дей і їхнє буття, оволодівав мріями, й здавалося, через власну гіркоту я спро­­можуся бодай трохи прилучитися до їхнього світу.

Отож не виключено, що «трагізм», який я відчував, просто відбивав тугу раннього перед­чуття власної вилуче­ності зі світу таких людей.

Ще один із перших спогадів. До п’яти років я вже навчився читати й писати. Отож цей спогад також має бути з п’ятого року життя, коли читати я ще не вмів. Я полюбив над усе одну з чис­ленних ілюстрованих книжок, власне, один малюнок на розвороті. Задивившись на нього, я не помічав нудьги довгого пополудня, та щойно хтось надходив, як я зразу, наче засоро­мившись, пе­ре­гортав сторінку. Постійна при­сут­ність доглядальниць і служниць гні­тила мене. Я мріяв цілий день не відриватися від улюбленого малюнка. Розгорнувши книжку на цій сторінці, я відчував неймовірне збудження, хоч до решти сторінок був байду­жий.

Малюнок зображав Жанну д’Арк — з мечем, на білому коні. Кінь сердито роздимав ніздрі й кресав могутнім переднім копитом землю. Жанна д’Арк був у сріблястому обладунку, при­крашеному гербом. З-під заборола виглядало його гоже обличчя. Від­важ­но здійнявши меча, він ставав на герць із самою смертю, чи щонай­мен­ше з могутнім і зловорожим летю­чим супротивником. Я вірив: наступної миті його вб’ють. Варто лише пере­гор­нути сто­рінку, і я побачу його заги­бель. Не знаю, що саме на тому ма­люн­ку в дитячій книжці ви­кликало таке відчуття «наступної миті»...

Але якось доглядальниця, знічев’я гор­таючи книжку, розкрила її на тому малюнку й, пере­хопивши мій погляд, поцікавилась:

— А знаєте, паничу, що це за малю­нок?

— Не знаю.

— Ніби чоловік, так? А насправді то жінка. Тут розповідається, як жінка перебралася чоло­віком і пішла вою­ва­ти за рідний край.

— Жінка?..  Я почувся вщент розби­тий. То це не «він», а «вона»! Цей чу­довий вершник не чоловік, а жінка! Що ж тепер буде (я раптом відчув мо­гутню, хоч і незбагненну, відразу до жінок у чоловічому вбранні)? Так упер­ше в моєму житті помстилася дійсність, жорсто­ко помстилася за химери, які я вимріяв про «його» смерть. Через роки я дізнався, як оспі­вав у вірші смерть прекрасного вершника Оскар Вайлд:

Вродливий лицар неживий

лежить в очерета́х...

Більше я ту книгу не розгортав. Ба навіть до рук не брав.

У романі «Там, унизу» Гюїсманс по­яснює, що тяга до містицизму Жіля де Ре, в якого «душа була однаково го­то­ва і до самовідданих подвигів свято­сті, і до найжахливіших зло­чинів», розвинулася під впливом подвигів Ор­леанської діви, що здавалися б не­ймо­вірними, якби він не бачив їх на власні очі, коли указом Карла VII був призначений її охороняти. В мо­єму ви­падку Жанна д’Арк теж віді­грала важливу роль, але зовсім проти­лежну (тобто ви­кликала в мені відразу).

А от іще спогад.

Запах поту. Запах поту переслідував мене, виповнював мої мрії, панував наді мною...

Чується брязкіт — дзвінкий, тихий, за­грозливий. Все ближчає пісня — про­ста й напрочуд трагічна, раз-по-раз домішується звук сурми. «Швидше, швидше!» — підганяє мене служ­ниця, і ось я вже тулюся до неї за нашою брамою, а серце несамовито калатає.

То повз наше подвір’я повертається з навчань військовий підрозділ. Я зав­ж­ди радів, коли приязні до дітлахів вояки дарували гільзи від набоїв. А що бабуся забороняла мені їх брати, бо нібито небезпечно, до радощів додавалося потаємна втіха. Хіба ж не досить, аби приворожити будь-якого малюка, важкого тупоту солдатських чобіт, брудних гімнастерок та лісу гвинтівок над плечима? Але мене приворожувало інше, приховане за ра­до­ща­ми від порож­ніх гільз — запах їх­ньо­го поту.

Аромат солдатського поту, ніби пахо­щі солоного вітру, прожареного до зо­ло­тавості повіт­ря, вдаряв у мої ніздрі, п’янив мене. Це чи не перший запах, який я пам’ятаю. Атож, він іще без­посередньо не пов’язувався зі стате­вим збудженням, але повільно, проте неухильно, будив у мені чуттєвий по­тяг до долі солдатів, трагізму їхньої пра­ці, їхньої смерті, далеких країв, які їм судилося побачити.

...Ці непевні видива — перше, з чим я зіткнувся в житті. Вони бовваніли пе­реді мною від самого початку, виріз­няючись довершеністю. Жодної дріб­ни­ці не бракувало. Жодної дріб­ниці з того, в чому через роки я розпізнав джерело власної свідомості й учинків.

Уявлення про життя, винесені мною з дитинства, постійно відхилялися від простої лінії августиніанського озна­чення. Безліч разів я потерпав, та й нині потерпаю, від безглуздих сумні­вів, але лишаюся несхитним детермі­ністом, бо маю ці сумніви за споку­су до гріха. Я почав оцінювати, який рахунок буде пред’явлено мені за життя, коли, так би мовити, ще й спису страв не вмів прочитати. Але на той час я вдовольнявся тим, що сидів за столом, зап’явшися серветкою. Навіть те, що тепер я пишу такі чудернацькі речі, мало бути перед­бачене в меню, і я міг довідатися про це заздалегідь.

Пора дитинства була виставою, де плуталися час і простір. Скажімо, я зав­жди вважав яви­щами одного по­ряд­ку і почуті від дорослих міжнародні новини — виверження вулкану, заколот військовиків, — і бачене на власні очі — напади бабусиної хвороби, довгі домашні суперечки, і події з казкових обріїв щойно почутих від бабусі оповідок. Світ видавався мені не складні­ший від споруди з кубиків, а так зване «суспільство», до якого я мав увійти — аж ніяк не краще від казкового «світу». Єдине обмежувало мою свідомість. Опір, який чинився цьому обмеженню, викликав фантазії, до яких домішувався на диво всепоглинальний, мов палке бажання, відчай.

Уночі, в ліжку, я бачив: у темряві до­вкола розкинулося осяйне місто. На­про­чуд тихе, повне вогнів і таємниць. Обличчя тих, хто завітав туди, також, поза всяким сумнівом, позначила пе­чать таїни. В словах і жестах до­рослих, що поночі поверталися додо­му, мені ввижа­лися секретні паролі, масонські знаки. А на їхніх обличчях відбивався полиск утоми, що її вони воліли б сховати від чужих очей. Мені здавалося: ледь торкнися такого об­личчя, й від­чуєш сліди дивних пензлів, якими розмалювало його нічне місто, — так залишається на пучках срібля­стий пилок, коли торкнешся різдвяної маски.

Але я таки дочекався, щоб «ніч» під­няла переді мною запону. То була вистава штукарки Тенкацу Сьо­кьо­ку­сай (а саме, рідкісний випадок, коли вона виступала в театрі в районі Сін­дзюку; через кілька років мені при­ве­лося побачити в цьому театрі ілюзіо­ніста Данте, який значно перевер­шу­вав Тенкацу майстерністю; проте ні Данте, ні цирк Гаґенбека, що тоді ж давав виставу «Всесвітня виставка», не справили на мене такого вражен­ня, як Тен­кацу).

Легким кроком вийшла вона на сцену в шатах, наче в апокаліптичної ве­ли­кої розпусниці. Притаманна ілюзіоні­стам веледушна зарозумілість аристо­крата у вигнанні, гіркувата при­над­ність, манера триматися з гідністю героїні, як не дивно, перебували в ме­ланхолійній рівновазі з прикрасами, що вкривали її вбрання, граючи де­ше­вим робленим блиском, гру­бим, мов у продажної співачки, шаром рум’ян на обличчі й пудри до пальців ніг, кричущою красою браслетів, усипаних фальшивими коштовностя­ми. Те, що мало б порушувати рів­но­вагу, навпаки, ніжною грою світлотіні викликало враження своєрідної гармо­нії.

Я розумів, хоч і не цілком виразно, що бажання «стати Тенкацу» істотно відмінне від ба­жання «стати водієм свят­кового трамваю». Найпомітніша різниця полягала в тому, що в першо­му зовсім не було, сказати б, тієї пал­кої жадоби «трагізму». В бажанні ста­ти Тенкацу я не відчував дражливого присмаку суміші жадання й болю. Та все ж одного дня, тамуючи калатання серця, я забрався до материної кімнати й відчинив шафу.

Я витяг з-поміж матусиних кімоно наймальовничіше і найяскравіше. Під­перезався, немов турецький мож­но­владець, широким пасом-обі, пома­льо­ваним олійними фарбами в черво­ні троянди. Крепова хустка-фуро­сікі повила голову. Я став перед люст­ром — мені здалося, ніби моя імпро­ві­зо­вана головна пов’язка нагадує пов’яз­ки піратів з «Острова скарбів», і я аж розпашів від несамовитої втіхи. Але найважче чекало попереду. Кожен мій порух, усеньке тіло аж до кінчиків пальців мусили стати гідними наро­джен­ня таємниці. Я запхнув за пас кишенькове люстерце, напудрив об­личчя. Зібрав усе, що видавалося рід­кісним і блискучим — сріблястий ки­шень­ковий ліхтарик, старомодну при­крашену різьбою авторуч­ку...

А тоді гордо ввалився до бабусі. Сам не свій від утіхи й радості, я загукав:

— Тенкацу! Я — Тенкацу! — й закружляв по кімнаті.

Бабуся лежала хвора. Крім неї, у кім­наті були мати, хтось сторонній і служ­ниця-доглядаль­ниця. Моє збу­джен­ня зосередилося на усвідомленні того, скільки очей дивляться на Тен­кацу, роль якої я граю; я не зважав ні на кого, крім себе. Аж раптом в очі впало обличчя ма­тусі. Вона ледь зблідла й сиділа наче трохи розгуб­лена. А зустрівши мій погляд, одразу опустила очі.

Я все зрозумів. Наринули сльози.

Що саме я тоді зрозумів, або майже зрозумів? Чи не був то перший крок у роздумах, яким присвятив я роки — про «каяття, що передує злочину»? А може, я відчув, яка самотність від­би­вається в очах, що любовно дивляться на мене, й осягнув, як втрачу власну любов?

...Служниця зловила мене. Мене ви­ве­ли з кімнати й витрусили з непри­стойного вбрання, наче курку общи­пали.

Потяг до перевдягання посилювався, відколи я почав ходити в кіно. Так тривало до дев’яти років.

Якось я пішов на музичний фільм «Фра-Дияволо». І досі не можу забути виконавця ролі Дияволо, вбраного в придворні шати, на подолі яких мая­ла довга мереживна облямівка. Коли я сказав, що хотів би вбратися отак та надягти таку перуку, хлопчина-сту­дент, що жив у нас на правах бать­ко­вого учня, презирливо розреготався. А я ж бо знав, що він сам потішає служниць, зображаючи в челядні, мов актор театру «Кабукі», принцесу Яе­ґакі!

Після Тенкацу мене приворожила Клео­патра. Снігового дня наприкінці року я ублагав зна­йомого лікаря по­вести мене в кіно. Під Новий рік гля­дачів було обмаль. Лікар умостив ноги на бильця й закуняв. І я, зданий на власну волю, дивився, як зачаро­ва­ний. На царицю Єгипту, яку незлі­чен­ні раби вносили до Риму в химерному стародавньому паланкіні. На її мелан­холійні очі з укритими шаром фарби повіками. На її надприродне вбрання. А потім — на її напівоголене буршти­нове тіло, що з’явилося з-поміж персь­ких килимів. Криючись від очей бабу­сі та батьків (уже спізнавши насолоду злочину), перед молодшими братом і сест­рою я віддавався розкошам перевдягання Клеопатрою. Чого чекав я від жіночого вбрання? Пізніше я від­крив сподівання, схожі на мої, в Ге­ліо­габалі, імператорові часів занепаду Риму, цьому руйначеві стародавніх богів, цій королівській дичині дека­дентів.

Я хотів би нагадати два засновки, наведені вище. Перший засновок — золотар, Орлеанська діва й пахощі солдатського поту. Другий — Тенкацу Сьокьокусай і Клеопатра. А тепер слід згадати ще один.

Під час знайомства з усіма приступ­ними для дитини казками мені ніколи не подобалися королівни. Я любив тіль­ки королевичів. А надто — короле­ви­чів, яких убивали, яким суди­лося за­гинути. І взагалі, юнаків, яких уби­вали.

Але я ще не все розумів. Чому з героїв численних казок Андерсена глибокий слід у моїй душі залишив тільки чарів­ний юнак із «Феї троянд», якому тієї миті, коли він цілував троян­ду — про­щальний дарунок коханої — її підступ­ний брат перетяв ножакою горло? Чому в каз­ках Вайлда мене прича­ру­вало тільки мертве тіло рибалки, викинуте морем з русалкою в обіймах, з «Рибалки і його душі»?

Зрозуміло, я достатньо полюбляв і те, що звичайно люблять діти. Мені подо­ба­лась Андер­сенова казка «Соло­вей­ко», мене, як кожного малюка, тішили книжки з малюнками. Але моя душа неспроможна була здолати потягу до смерті, ночі, крові. Мене настійно пере­слі­дували видіння «королевичів, яких убивають». Хто ж міг мені роз­тлумачити, чому так со­лодко уявляти постаті тих королевичів, відверто окрес­лені трико, а водночас і їхню люту смерть. Тут варто згадати угор­ську казку, малюнок до якої, надру­ко­ваний у три фарби, на­прочуд реалістич­ний, надовго полонив моє серце. На малюнку королевич убраний в чо­рне трико, рожевий, гаптований зо­лотом по грудях, камзол, синю, під­биту червоним, пеле­рину, підпе­ре­за­ний зелено-золотавим паском. Мета­ле­вий шолом у нього зелений, піхви ме­ча червоні, шкіряний сагайдак теж зеле­ний. Його ліва рука в рукавичці білої шкіри стискає лук, з-під правиці він кидає мужній і водночас тужливий погляд понад верхівки вікового лісу, звідки ось-ось з’явиться жахлива па­щека дракона, що летить по нього. В очах юнака — готовність до смерті. Як­би королевичу судилося вийти пе­ре­можцем у двобої з драконом, його чарівливість неабияк підупала б у моїх очах. Та, на щастя, королевичу випало на долю загинути. От тільки його долі бракувало довершеності. Щоб урятувати сестру й одружи­тися з прекрасною королевою фей, короле­вич мусив подолати випробування се­микратною смертю, але, завдяки ча­рів­ному діамантові в устах, він що­ра­зу оживав і врешті-решт дося­гав ща­стя. Щойно описаний малюнок зобра­жав мить перед першою смертю, коли короле­вича мав розшматувати дра­кон. Далі королевич мусив «утрапити в тенета до велетенського павука, який насичував його тіло отрутою і зжерав», втонути у воді, згоріти у вог­ні, бути зажаленим на смерть бджо­лами та зміями, кинутися в провалля на незліченні вістря нагос­трених ме­чів, бути побитим камінням, «що па­дало з неба дощем». Як саме він приймав смерть у драконовій пащі, опи­сувалося до найменших подробиць. Приблизно отак:

«Дракон хижо роззявив пащу й схопив королевича. Як бо­ляче було, коли ікла вп’я­лися в юне тіло! Ось королевич уже роз­дертий на дрібні шматочки, і раптом його тіло зросло­ся, він вийшов живісінький з драко­нової пащеки. На від­важ­ному королевичу не лишилося й подря­пин­ки. А дракон цю ж мить повалився на землю й сконав».

Я перечитував цей уривок сотні разів. Лише одне видавалося в ньому непро­бачною хибою — речення «На від­важ­ному королевичу не лишилося й подряпинки». Я читав те й від­чував, що автор мене зрадив, допустився при­крої помилки. Аж раптом мені сяй­нуло відкриття. Виявилося, що мо­ж­на, коли читаєш, затулити паль­цями слова від «і раптом» до «дракон». Після цього те, що лишалося, було близьке до ідеалу. І текст звучав так:

«Дракон хижо роззявив пащу й схопив королевича. Як бо­ляче було, коли ікла вп’я­лися в юне тіло! Ось королевич  уже  роз­дертий  на  дрібні шматочки,  цю ж мить повалився на землю й сконав».

Дорослим таке викреслювання, запев­не, видалося б нісенітним. Але я — малий, зарозумі­лий, самозакоханий прискіпливий дослідник — хоч добре усвідомлював, що вислови «роз­дертий на дрібні шматочки» і «повалився на землю й сконав» суперечать один од­ному, не хотів поступитися жодним.

Мені подобалося також уявляти влас­ну смерть на полі бою. Втім, справж­ньої смерті я бо­явся більш за будь-кого. Коли я доводив до сліз покоївку, а наступного ранку бачив, як вона, посміхаючись, ніби нічого й не ста­ло­ся, подає сніданок, я вичитував у її посмішці всі­лякі відтінки. Посмішка видавалася переможна й зловісна. Напевне, служниця замис­лила помсту, хоче мене отруїти. До грудей підко­чувала хвиля жаху. Все ясно: суп з кваше­ної сої-місо отруєно. Такого дня я, зрозуміло, вже не торкався супу. Й щоразу, підводячись з-за столу, втуп­лювався покоївці просто в вічі: що, мовляв, не вийшло? Здавалося, жінка по той бік столу дивиться на оста­точ­но вистиглий і аж ніби трохи запо­ро­шений суп із непри­хованим жалем, хоч і силкується потаїти розчару­вання, що злочинні наміри не вда­лися.

Співчуваючи моїй слабості та обері­га­ючи від поганого впливу, бабуся не дозволяла мені гратися з хлопцями, тож моїм товариством по іграх були, якщо не рахувати служниць і догля­даль­ниць, три обрані особисто бабу­сею з-поміж сусідських дівчинки. Позаяк най­менший шум — грюкіт дверей, іграшкова сурма, борюкання, будь-який інший звук — відда­вався нев­ралгічним болем у бабусиному пра­вому коліні, наші ігри були навіть тихіші, ніж звичайно в дівчаток. Мені куди більше подобалося на само­ті читати, будувати щось із кубиків, мріяти про що забажаю, малювати.

Коли народилися сестра й брат, бать­ко подбав, щоб вони росли на волі, як належить дітям (тобто не передоручив їх бабусиним турботам), але я не ду­же-то й заздрив їхній свободі та все­дозволеності.

А от у гостях у двоюрідних сестер все було інакше. Я мусив поводитися, як справжній хло­пець! Коли мені йшов сьомий рік, навесні, перед вступними іспитами до школи, в домі однієї з них — назвемо її, скажімо, Суґіко — сталася пам’ятна подія. Двоюрідна бабуся не могла нахвалитись, як я виріс, і бабуся піддалася на вмовлян­ня й дозволила мені за обідом дещо незвичне. Налякана нападами аутоін­ток­си­кації, про яку я вже згадував, вона доти забороняла мені їсти «рибу з зеленою шкірою». Отож я не знав на­віть смаку білого м’яса па­лтуса, кам­бали, морського карася, картоплю діставав лише протерту через ситеч­ко, ніколи не куштував солодощів з бобів, печиво їв тільки галетне, та ще бісквіти й вафлі, а з фруктів — лише дрібно посічені яблука і зрідка — доль­ку мандарина. Тому першу в житті «зелену рибу» — жовтохвоста — я погли­нав з невимовним задоволенням. Її незвичний смак означав для мене пер­ше визнання власної дорослості, але до нього щоразу домішувався ост­рах — «острах зрілості», який бентежив мене й заважав смакувати як слід.

Суґіко була квітуча, життєрадісна ди­тина. Коли мені випадало в них ночу­вати, й нас укла­дали спати поруч, я видивлявся на неї захоплено й зазд­рісно: я ж бо довго не міг заснути, а вона, щойно торкалася подушки, від­разу засинала, ніби вимикалася. В гостях у Суґіко я був куди вільніший, ніж у себе вдома. А що тут не було уяв­них ворогів, які зазіхали на мене, тобто батька й матері, бабуся заспо­коювалася сама й давала спокій мені. Тут-бо не треба, як удома, весь час стерегти мене.

От тільки не вмів я втішатися свобо­дою. Наче хворий, який тільки-но під­вівся по хворобі, я почувався ску­то, ніби пригнічений невидимим обо­в’язком. Я б краще просто поніжився в ліжку. А тут від мене вимагали, хоч і не казали вголос, бути справжнім хлоп­цем. І заводилася нещира гра. Бо я вже починав, щоправда не зовсім виразно, розуміти нескладний ме­ха­нізм: те, що інші бачать, як удавання, відбиває мій порух до власного єства, а те, що ко­мусь видається справжнім мною, якраз і є гра.

Оце криводушне вдавання змушувало ме­не, наприклад, пропонувати пограти­ся у війну. Звісно, яка там війна про­ти двох дівчисьок — Суґіко та другої двоюрідної сестрички! То більше, що у вдачі вони не мали нічого від ама­зо­нок. Моя пропозиція погратися у вій­ну випливала з хибного почуття обо­в’язку — не підлещуватися до дівчаток, завдати їм клопоту.

І от надвечір дім і двір перетворю­ва­лися на поле нашого нудного й невправ­ного бою. «Тах-тах-тах» — наслі­ду­вала з-за кущів Суґіко туркіт куле­мета. А що на це слід було якось реа­гу­вати, я забігав у дім; коли ж за мною влітали, татахкаючи, малі вояч­ки, хапався за груди й падав на під­ло­гу посеред кімнати.

— Що з тобою, Ко? — занепокоєно підбігали до мене дівчатка. І я відка­зував:

— Це загибель на полі бою!

Я уявляв свою скоцюрблену постать на долівці і неабияк втішався. Було не­вимовно при­ємно усвідомлювати, що тебе смертельно поранено. Я був пе­вен, що не відчув би болю, навіть якби мене прошила справжня куля...

Дитинство...

Ось я й дійшов до цієї знаменної події. Для мене нинішнього вона — втілення мого дитинст­ва. Бо тоді я відчув: нею дитинство назавжди прощається зі мною. У мене виникло від­чуття: час, що досі містився в мені само­му, спливає, зупиняється перед кар­ти­ною і починає точно копіювати лю­дей, рухи й звуки на ній; і в міру того, як копія стає доскона­ліша, сама кар­тина розтає без сліду в потоці часу, за­лишаючи мені лише відбиток — жа­лю­­гідне, хоч і схоже, опудало мого ди­тинства. Гадаю, дитин­ст­во наготувало таку подію для кожного. Тільки ці події видаються незначними, не вар­тими такої назви, тож часто-густо й минають непомічені.

Ось як це було.

Літнього дня святковий хід лавиною ринув до нашої брами.

Бабусю любив робочий люд, тож зара­ди її немічних ніг та малого онука — мене — процесія проходила повз нашу браму. Взагалі-то маршрут був інший, але звичайно проводир завер­тав ко­ло­ну на трохи кружну дорогу повз наш дім.

Разом з домашніми я стояв перед во­ріть­ми. Залізна брама з візерунками була розчахнута на обидва боки, бру­ківка перед нею чисто споліснута во­дою. Уривчастий гуркіт барабанів на­ближався.

Мало-помалу й сумна мелодія пісні по­жежників стала пробиватися крізь га­лас свята, звіс­туючи справжню ме­ту цієї начебто нісенітної метушні. Я від­чув у ній гіркоту низькопроб­ності єд­нання людини й вічності — єднання, мож­ливого тільки через якесь благо­честиве без­путство. Серед нероз­бір­ли­вих звуків поступово вирізнилися ме­та­леве клацання проводире­вої пате­ри­ці, нерівний гуркіт барабана, вигу­ки носіїв святкового паланкіна-мікосі. Душа моя співала, аж подих перехоп­лювало й годі було встояти на місці (проте після цього великі сподівання завжди озивалися в мені не радо­щами, а болем). Настоятель сінто­їст­ського храму, що крокував з пате­ри­цею попереду, був у масці лисиці. Ко­ли золотаві очі таємни­чого звіра, який минав мене, втупилися, мовби чару­ючи, в мої, я вчепився в полу когось із домашніх, бо відчув непереборне ба­жання втекти світ за очі від насолоди, майже жахкої, що нею випов­ню­вала мене та процесія. Адже хіба що втечею можна зарадити тому, від чо­го забагато сподівався, що занадто ви­мальовував у власній уяві!

Ось пронесли на плечах повиту соло­м’яним перевеслом скриню для жерт­во­приношень, легковажно підстри­бу­ючи, проплив малий паланкін, і став наближатися величний чорно-золотий головний. Ще зда­леку було видно, як, наче птах на хви­лях, хилитає­ться то в один, то в інший бік золотий фенікс на його верхівці; гомін натовпу, сліпучий блиск і шелевіння викликали в нас якусь свят­ко­ву тривогу. Навколо мікосі не продих­нути від тисняви, наче в штиль в отру­єному випарами тропічному по­віт­рі. Ліниво й зловісно по­коли­су­ю­чись на оголених плечах юнаків, він, здавалося, палахкотів жаром. Черво­но-білі линви, чорно-золоте поруччя, і, поміж стулок дверей, — темний простір метр на метр, де, розхитуючись на­всі­біч і підстрибуючи, просто серед без­хмарного літнього дня, не крию­чись, владарювала квадратна порожнеча ночі.

Мікосі вже перед нашими очима. Па­рубки, як один, у коротких кімоно, з-під яких виглядає голе тіло, несуть крок по кроку паланкін, він руха­є­ться, мов п’яний. Раз-по-раз хтось по­­тикається, але не схоже, щоб це спонукало дивитися під ноги. Молодик із вели­чезним віялом гасає довкола носіїв і викрикує пронизливо, підбадьорюючи їх. Ось мікосі загрозливо хили­ться. Але новий несамовитий вигук — і він знову вирівнюється.

Хтозна, може дорослі відчули, як від гурту, що рухався дорогою, війнуло непогамовною силою, бо рука, за яку я тримався, штовхнула мене назад. Хтось гукнув: «Стережися!» Що було да­лі, не пам’ятаю. Мене тягли за руку через подвір’я до дому. Тоді через пе­редпокій, у дім.

Разом з кимось я збіг на другий по­верх і вискочив на балкон. І звідти з затамованим подихом ди­вився на чорний натовп носіїв паланкіну, що вчинив набіг на наше подвір’я.

Я довго замислювався, яка сила штовхнула їх на таке. Це годі збагнути. Бо хіба мо­ж­­на припустити, що кілька­де­ся­теро молодиків заздалегідь змовилися за­на­пастити наш садок?

А вони добряче витолочили його. Ото було свято! Давно остогидлий мені са­док важко було впізнати. Паланкін не проминув жодного кутка. Хряскотіли під ногами кущі. Я нама­гався бодай якось пояснити собі, що коїться. Мені здавалося, закрижаніла тиша чергу­є­ться з безтямним гуркотом, наче врів­новажує його. Спалахами скипали ко­льори — золотий, чер­воний, фіоле­то­вий, зелений, жовтий, синій, білий, — і час від часу якийсь один, то золотий, то червоний, мовби поглинав усі інші.

Лише одне я бачив чітко, й саме те лякало, засмучувало й виповнювало мене незрозумі­лою мукою. Вираз най­роз­пуснішого, найницішого захвату на обличчях носіїв мікосі.

СПОВІДЬ МАСКИ. Розділ 2

Розділ 2

Вже понад рік я зазнавав мук дитини, якій дісталася химерна іграшка. Мені було двана­дцять.

Час від часу іграшка раптом надималася, ніби натякаючи, що може бути вельми цікавою, аби знати, як з нею обходитися. Але про це якраз і не було ніде написано, отож щоразу, як іграшка виявляла бажання погратися, я губився. Іноді приниження й нетерпіння посилюва­лися настільки, що я був ладен мало не занапастити її. Та кінець-кінцем здавався й тільки безпорадно позирав на примхливу іграшку, яка таїла у собі солодку таємницю, та не думала її розкривати.

Я вирішив більш безсторонньо прислухатися до забаганок іграшки. Трохи розваживши, я зрозумів: у неї власні уподобання, її схильності, так би мовити, мають певний порядок. До цього порядку належали, передусім, спогади раннього дитинства, тоді — оголені юнаки, бачені влітку біля моря, плавці в басейні храмового парку, смаглявий парубійко — чоловік двоюрідної сестри, хоробрі герої численних пригодницьких книжок. І ще донедавна той порядок не вирізнявся в моїй свідомості з інших поетичних послідовностей.

Іграшка також підносила голівку перед картинами смерті, крові, сталевих м’язів. Варто було глянути на фронтиспіси пригодницьких журналів, що їх потай позичав мені батьків студент, — із кривавим двобоєм на мечах, з молодим самураєм, що розпанахує собі живіт, із солдатом, підтятим кулею, який, зціпивши зуби, затискає рану на грудях, а кров скапує з-поміж пальців на гімнастерку, з мускулястим, ще не надміру затовстим, бо невисокого роз­ряду, борцем сумо, як іграшка одразу зацікавлено зводилась. Хоч, може, слушніше б сказати не «зацікавлено», а «хтиво» або «чуттєво».

У міру розуміння цього, я навчався обраховано й свідомо викликати приємне відчуття. Дійшло й до відбору, впорядкування. Якщо малюнок у журналі мене не задовольняв, я пе­ремальовував його кольоровими олівцями й поліпшував на власний розсуд. Так поставали юний цирковий артист, уражений кулею в груди, рибалка з розтрощеним від падіння чере­пом і заюшеним кров’ю обличчям... От тільки в школі мені було не до уроків, так я боявся, що поки мене нема, вдома знайдуть ці жахливі малюнки в шухляді для книжок. А пошма­тувати й викинути намальоване я не міг, бо ним замиловувалася моя іграшка.

Отак моя іграшка марнувала дні й місяці, не здогадуючись навіть про своє вторинне при­значення — так звану «погану звичку». Не кажучи вже про головне...

А довкола мене заходили всілякі зміни. Покинувши оселю, де я народився, родина роз’їхалася в два будинки, між якими, втім, не було й півкварталу. Відтоді ми замешкали нарізно: в одному — я з бабусею й дідом, у другому — батьки з братом і сестрою. Незабаром батько в урядових справах виїхав закордон у відрядження й довго мандрував Європою. А щойно повернувся, то разом із матір’ю переїхав знову. Він раптом запрагнув, хоч і дещо запізно, повернути мене до власної сім’ї, отож після сцени прощання з бабусею, наче з новітньої мелодрами, перевіз мене до нового помешкання. До бабусі з дідом тепер було кілька зупинок електричкою і ще трохи трамваєм. Бабуся день і ніч побивалася, тулячи до грудей мою фотокартку, й варто було мені порушити виборону нею умову бодай раз на тиждень приїздити з ночівлею, щоб у неї стався напад. Отак я, дванадцяти­річний, надбав закохану в мене до нестями шістдесятирічну жінку.

Тим часом батька перевели на службу до Осаки, поки що без сім’ї.

Якось я, радий, що через застуду можна просачкувати школу, приволік до своєї кімнати альбоми — їх привіз батько на згадку про закордон — і почав знічев’я роздивлятися. Особливо зачару­вали мене путівники по музеях Італії зі світлинами давньогрецьких скульптур. Чорно-білі ре­продукції славетних картин, щоправда, лише з оголеною натурою, теж припали мені до вподоби — навіть більше за кольорові. Певно, через ту просту причину, що вони нагадували фотокартки живих людей.

Мені вперше потрапили до рук такі альбоми. Скнаруватий батько боявся, щоб діти не зама­цали їх пальцями (а може й переймався, що я надміру захоплюсь оголеними жінками на репродукціях — як же він мене погано знав!), тому й ховав альбоми до шафи щонайдалі. А я й собі не сподівався знайти там щось більш захопливе, ніж на фронтиспісах журналів. Біль­ше дивуючись із того, що сторінки пе­ре­горта­ються не в той бік, як у нас, я дійшов майже до кінця, аж раптом з’явилася картина, що, як мені здалося, чигала на мене.

То був «Святий Себастян» пензля Ґвідо Рені з генуезького Палаццо Россо.

Він був прив’язаний до похилого чорного дерева на тлі похмурого тіціанівського лісу в при­смерку. Невимовно гарний оголений юнак. Схрещені високо над головою зап’ястки прип’яв до стовбура грубий мотуз. Тіло його прикривав тільки шмат рядна, пов’я­заний навколо стегон. Мені сяйнуло, що це страсті святого. Проте картина, автор якої сповідав, як багато хто в пізньому Відродженні, еклектизм естетичних принципів, мала відчут­ний язичницький присмак. Адже в цьому тілі, гідному Антиноя не було й сліду жалюгід­но­го стражденст­ва християнських стра­с­то­терпців — тільки молодість, тільки краса, тільки світло, тільки розкоші.

Незрівнянне біле тіло сяяло на тьмяному тлі. Мускулясті руки гвардійця, звичні напинати лук і здіймати меч, підтягнуті вгору без видимої напруги, зв’язані зап’ястя схрещені якраз над волоссям. Обличчя ледь помітно звернуте догори, широко розплющені очі задивилися на ореол в небі. На випнутих грудях, втягнутому животі, тро­хи вивернутому стані — не страждан­ня, а якась насолода, сумовита, наче му­зи­ка. Якби не дві стріли, що глибоко вп’я­лися під пахву й у бік, здалося б, то римський атлет надвечір прислонився у садку до дерева перепо­чити. Стріли ввігналися в напружену досконалу юну плоть, виповнили тіло по­лум’ям невимовних розкошів і страж­дання, запалили зсередини. На карти­ні не цебеніла кров, не було стріл без ліку, як на звичних образах святого Себастяна, лише тихі витончені тіні двох стріл лежали на мармуровій шкі­рі, наче тіні двох гілочок на кам’яній плиті.

Але це я помітив і усвідомив згодом.

А тієї миті, коли я поглянув на картину, все моє єство струснула безбожна насолода. Кров шугнула в голову, нутрощі скипіли, немов у гніві. Частка моєї плоті, вирісши до небувалих розмірів, повнилась, як іще ніколи доти, мало не розриваючись, жагучим чеканням дії, картала за невігластво, неподобно пульсувала. Рука несамохіть зарухалася, хоч ніхто мене цього не вчив. Я відчув: з мене шалено вивергається щось темне й водночас засліпливе. І не встиг утямити, що до чого, як наринуло п’янке запаморочення й затопило мене.

...Минуло чимало часу, перш ніж я вжахнувся, глянувши на стіл перед собою. Яс­краве мереживо від клена за вікном оздобило чорнильницю, підручники, словник, фото­графію в альбомі, блокнот. А на тиснені знаки на під­ручнику, підставку чорнильниці, ріжок словника впали бризки білої каламутної рідини. Де-не-де вони лежали понурими сумними краплями, де-не-де блищали, мов очі мертвої рибини... На щастя, в останню мить порухом руки я врятував альбом.

Так уперше я спізнав сім’явиверження й уперше, відрухово, незграбно, познайомився з «поганою звичкою».

(Цікавий збіг: Гіршфельд серед картин, що особливо подобаються збоче­н­цям, найпершою ста­вить саме «Святого Себастяна». Звідси неважко виснувати, що в збоченців, особливо вро­дже­них, в більшості випадків потяг до збочення й садистичні нахили пов’я­за­ні й важкорозрі­знимі.

Перекази твердять, що святий Себастян народився в середині III століття, дослужився в Римі до командира преторіанської гвардії й скінчив коротке — трохи більше тридцяти років — життя мученицькою смертю за віру. Рік його загибелі, 288, прийшовся на правління імпе­ратора Діоклетіана. Імператор, у минулому посполитий трудар, користувався глибокою шаною й вирізнявся м’якосердям, проте його намісник у Римі, Максиміан, був непримиренним ворогом християнства. Отак юний ну­мі­дієць Максиміліан, який через притаманну христи­янам миролюбність ухи­лявся від військового обов’язку, ді­став смертний вирок; центуріона Мар­це­ла теж стратили з релігій­них при­чин. На такому історичному тлі неваж­ко зрозуміти мученицьку смерть свя­то­го Себастяна.

Коли вийшло на яв, що командир гвардійців потай навернувся до християнства, допомагає ув’язненим за віру, ба навіть намагається схилити до християнства градоправителя, Діокле­тіан прирік його на смерть. Якась побожна вдова прийшла поховати зрешечене стрілами тіло, але виявилося, що в ньому ще жевріє життя. Дбайливий догляд поставив Себастяна на ноги. Та він, не корячись імператорові, знову почав хулити римських богів, отож цього разу його забили до смерті киями.

Атож, воскресіння Себастяна — не що інше, як прояв чуда. Бо як інакше могли загоїтися рани від незліченних стріл!

Аби краще пояснити особливості моєї тодішньої гострої чуттєвої втіхи, зважуся навести, попри його недосконалість, написаного значно пізніше вірша в прозі.

Святий Себастян

(вірш у прозі)

Якось за вікном класу я помітив непоказне дерево, що хилилося під віт­ром. І аж серце за­йшлося: яке ж воно гарне! На моріг па­дала його домі­рна заокруглено-трикут­на тінь, гілки, простер­шись навсібіч, наче раме­на свіч­ника, підтримували тягар зеле­ні, а з-під її окрайки виглядав пря­мий, мов п’єдестал чорного де­ре­ва, стовбур. Немов довершений, без жодної вади мистецький твір і, разом з тим, не позбавлене на­льоту вишуканої недбалості при­роди, де­рево стояло у просвітле­ному мовчанні, немов творець самого себе. То справді був твір. Може, навіть музичний. Каме­р­ний твір німецького майстра. Му­зи­­ка, де вчувалася мирна боже­­ст­­­венна, чи бодай релігійна, насолода, врочиста й приязна, як візерунок на килимі... Тож і не дивно, що для мене подобизна форми дерева до му­зики була повна значущості, й незглибиме, не­вимовне почуття, яке виникло в мить, коли вони, поєднавшись, зміцнівши, набувши нової гли­би­ни, полонили мене, було не прос­то ліричне, а нагадувало тьма­ве за­паморочення від музики поспіль з вірою.

«Чи це не те саме дерево? — рап­том запитав я себе самого по­думки. — Чи не до нього був при­в’язаний за руки юний святий? Чи не цей стовбур зросила рясно, мов краплі дощу, чиста кров? Чи не римське це дерево, до якого при­тискалося в корчах, палаючи у смертних муках (останніх із земних страждань і розкошів), молоде тіло?»

Згідно з житіями мучеників, юно­го командира гвардійців, власни­ка зграбного, мов у раба зі Сходу, улюбленця імператора Адріана, тіла й безжальних, як море, очей бунтівника, скарали за поклонін­ня забороне­ному богові в ті пер­ші роки царювання Діоклетіана, коли імператор мріяв про довер­шену владу, якй, як летові пта­ха, ніщо не може завади­ти. Зу­хва­лець був гожий і гордовитий. Його шолом щоранку прикра­ша­ла біла лілея — дарунок юних римлянок. А під час короткого перепочинку серед виснажливих денних вправ її стебло виги­на­лося над мужнім об­личчям, наче шия лебедя.

Ніхто не знав, звідки він родом і з яких країв. Але люди передчували, що юнак зі статурою невільника й поглядом спадкоємця трону не затримає­ться тут. Що цей Ендіміон — пастир ягняти. Що саме його обрано для най­зеленіших пасовищ.

А дівчата вважали, що його спо­ро­­дило море. Бо в його грудях вчувався шум хвиль. Бо в глибині його очей, як у кожного, хто народився на узбе­режжі, та му­сив розлучитися з морем, на­зав­жди відбилася залишена на згад­ку таємнича лінія морського об­рію. Бо його подих був гарячий, як вітер з моря в розпал літа, й духмяний, як викинуті на берег водорості.

Чи не була краса, дарована Се­бас­тянові, молодому коман­ди­ро­ві гвар­дійців, красою стратенця? Чи не через те, що раніше за нього самого осягнули його лиху долю, кохали юнака гожі рим­лян­ки, ладні тішити всі п’ять чут­тів кривавим м’ясом і бе­руч­ким — до кісток — вином?

Кров шалено вирувала в його плоті, чекаючи недалекої вже миті, коли ту плоть пронижуть стріли, й можна буде ринути на­зовні. Як же могли жінки не від­чути той нездоланний порив крові!

Ця доля не лиха. Аж ніяк не лиха. Жорстока, так, і горда. Чи на­віть бли­скуча.

Може, навіть посеред солодкого поцілунку його чоло не раз судомила ще за життя смертна му­ка. Адже він і сам передчував, хоч непевно, що в кінці шляху на ньо­го чекає не що інше, як мученицька смерть. А з-поміж зви­чай­ного люду його вирізняє не що інше, як знак гіркого талану.

... Отож того ранку Себастян за­лишив ложе на світанні, бо без­ліч справ не дозволяли воїнові ви­ле­жуватись. Передранішній сон — сороки, віщун­ки біди, злетілися зграєю до нього просто на груди і б’ють крильми, зату­ляючи вус­та, — ще витав в узголів’ї, хоч па­хощі морської трави, які лило не­ви­багливе ложе, його щонічний притулок, мав би навіяти сни про море. Натягаючи біля вікна неприємно рипкий обладунок, він дивився, як на далекому небокраї понад лісом, що оточував храм, за­ходить за обрій сузір’я Маззарот. І велична споруда язичницького храму перед очима зроджувала на його обличчі найдоречніший вираз майже нестерпного пре­зир­ства. Він згадав ім’я бога єди­ного, пробурмотів кілька віршів з Писання. І раптом, ніби його ледь чутний голос тисячократ поси­лився, від храму, просто від коло­нади, що розкраяла зоряний небосхил, озвався громом велич­ний і могутній голос. Здавалося, заго­во­рило саме небо, ри­нула лави­ною якась громада. Він по­сміх­­нувся й опустив очі. І поба­чив, що під вікно вже зійшлися на що­ранішню таємну молитву дів­ча­та, й лілеї в їхніх руках ще спали в передсвітанковому су­тінку...)

Була середина зими мого сьомого шкільного року. Ми призвичаїлися і носити довгі штани, й звертатися одне до одного на ймення (в початківці вчитель вимагав казати «пан такий-то». А яка нестерпна була заборона відкривати коліна навіть у розпал літа! Найбільша радість від довгих штанів була в тому, що підв’язки панчіх більше не стискатимуть стегна), і пошивати в дурні вчителів, і частувати одне одного в буфеті, й гасати в «джунглях», цебто в ліску за школою, й жити в гуртожитку. Я не знав тільки останнього. Бо батьки про всяк ви­па­док — мовляв, я надто хворобливий — ді­ста­ли дозвіл тримати мене вдома, хоч на той час гуртожиток для старшо­класників був майже примусом. Але, певна річ, найголовніша причина полягала в тому, щоб я, бува, не зіпсувався. Мало хто ходив у школу з дому. В останньому півріччі сьомого класу до цього нечисленного гурту долучився ще один учень. То був Омі. За якийсь бешкет його вигнали з гуртожитку. Поки я цього не знав, то не звертав на нього особливої уваги, але через печатку «поганих нахилів», яку виразно витаврувало те вигнання, мої очі наче прикипіли до новачка.

— Ну й ну! — наблизився до мене добродушний товстун з ямочками на щоках. Я вже знав, що зараз удостоюся чергової таємниці. — Що я тобі зараз розкажу!

Я відірвався від батареї парового опалення. Ми вийшли в коридор і зупинилися біля вікна, яке дивилося на майданчик для стрільби з лука, де гуляв вітер. То було постійне місце наших таємних нарад.

— Знаєш, цей Омі... — сердега заздалегідь зашарівся, неспроможний вимовити вголос. У п’ятому класі він рішуче уникав розмов про «оте», під вагомим приводом: «Це все брехня! Хто-хто, а я вже знаю». А дізнавшись, що в когось із однокласників батька розбив параліч, усерйоз радив триматися від хлопця подалі — хвороба, мовляв, заразна.

— То що там Омі? — відказав я грубувато, як завжди в школі, хоч удома був ґречний, наче дівчинка.

— Цей Омі вже має досвід з жінками, от що! Їй-право, не брешу!

Це було вірогідно. Він уже двічі, як не тричі, залишався на другий рік, був кремезний, а його обличчя вирізняла з-поміж нас розбуяла юність. Його вроджена схильність до безпричинних образ здавалася навіть шляхетною. Для нього не існувало людини, не вартої лайки. Таку вже він мав вдачу, що ображав і брав на кпини відмінника тільки за те, що він відмінник, вчителя — за те, що він вчитель, поліцая — за те, що поліцай, студента — за те, що студент, службовця — за те, що службовець.

— Ге?! — Мені раптом пригадалось, як вправно Омі чистив зброю на заняттях із військової справи. Пригадалася його підтягнута постать чотаря — улюбленця лише викладачів фізкультури й військової справи з-поміж усіх учителів.

— Ось чому... Розумієш, ось чому, — приятель безпутно, як уміють тільки старшокласники, пирхнув, — у нього отакенна та штука. — Підлови його на «баламута» й помацай. То сам знатимеш!

Гра в «баламута», традиційна забавка шести- й семикласників, була, як і кожна справжня гра, мало не хворобливою пристрастю. В неї грали серед білого дня, привселюдно. Скажімо, хтось стояв собі й ловив ґав. Інший підкрадався до нього й зненацька сягав рукою до цілі. Треба було спритно хапонути роззяву й миттю відскочити. Тоді переможець мав право гукати:

— Ого-го яке! Ого-го яке воно в нього!

Як виникла ця розвага, ніхто не замислювався, але вважалося, вона має право на існування хоча б тому, що надто вже кумедно було дивитися на бідолаху, який упускав затиснуті під пахвою підручники абощо, щоб затулити обома руками поцілене місце. Проте точніше б сказати, учасників гри тішила можливість насміхатися ніби зверхньо над спільним соромом, вивільненим через сміх і виявленим на розпашілих щоках того, хто постраждав.

А потерпілий мав обурено вигукнути:

— Ти — баламут!

І глядачі хором підхоплювали:

— Він — баламут!

Омі був тут мастак. Коли він підкрадався до когось, успіх був забезпечений. А втім, переможені нібито не дуже й намагалися перешкодити. Бо можна було й собі сподіватися на помсту. Але помститися вдавалось не завжди. Омі собі походжав, застромивши руку в кишеню, отож захоплений зненацька, він миттю утворював подвійний щит з руки в кишені й другої зовні.

Слова приятеля наче посіяли в моїй душі отруйне зілля. Доти я, як усі, мав «баламута» за цілком невинну розвагу. Але товаришеві слова змусили мене поставити в один нероздільний ряд те, що я завжди підсвідомо роз­різняв, — оту «погану звичку» — моє особисте життя, й цю забавку — життя суспільне. Саме так, адже його слово «помацай» одразу й мимоволі виповнило мене відчуттям їхнього виняткового збігу.

Більше я в «баламута» не грав. Мене лякала мить, коли я підстережу Омі, а ще більше — мить, коли Омі підстереже мене. Відчуваючи, що гра ось-ось вибухне (а спричинитися до неї, як до сварки чи бійки могла найменша дрібниця), я відходив від гурту й здалеку втуплювався лише в Омі.

...Тим часом Омі починав впливати на нас, хоч ми цього ще не усвідомлювали.

От, скажімо, шкарпетки. Натоді школу вже просякав військовий дух, згадувалися заповіти славетного сьоґуна Енокі — «мужність і простота», отож яскраві шарфи й шкарпетки заборонили. Форма була визначена: ніяких шарфів, сорочка біла, шкарпетки чорні, або, в крайньому разі, однотонні. Омі єдиний з усіх не відмовився від білого шовкового шарфу й візерунчастих барвистих шкарпеток.

Цей перший порушник заборони вмів надавати своїм діям високого імені бунту. Він добре розумів, як вабить хлопчаків мистецтво, зване спротивом. Просто перед викладачем військової справи, селюком-унтером, наче той був його підлеглий у таємному товаристві, Омі зумисне неквапом обгортав шию білим шовковим шарфом і по наполе­онівському розхиляв на обидва боки поли пальто з блискучими ґудзиками.

Та коли до спротиву долучається темний натовп, він стає жалюгідним мавпуванням. Щоб, по можливості, уникнути цього й натішитися лише чудовим смаком бунту, ми запозичували з заколотницьких учинків Омі лише яскраві шкарпетки. Не був винятком і я.

Ранком у галасливому перед уроками класі ми теревенили, посідавши замість стільців на столи. Той, хто приходив у шкарпетках з небаченим досі візерунком, вмощувався, підсмикнувши холоші. А що обнову помічено, відразу сповіщав вигук:

— Ого, шикарні шкарпеточки!

«Шикарний» було в наших вустах найвищою похвалою. Але і той, хто так казав, і той, кого хвалили, пам’я­тали, як спогорда поглядав Омі, з’яв­ля­ючись, як завжди, перед самою ранковою лінійкою.

Якось уранці після рясного снігопаду я вибрався до школи значно раніше, ніж звикле. Бо напередодні ввечері мені подзвонив приятель і запропонував перед уроками погратися в сніжки. Як завжди, коли назавтра чекало щось цікаве, я довго не міг заснути, а вранці прокинувся, щойно зайнялося на світ, і попри ранній час подався до школи.

Снігу нападало по кісточки. Сонце ще не зійшло, тому сніг не прикрашав краєвид, а робив його похмурим. Немов бруднуватий бинт, він прикривав рани міста. А чарівність місту саме й дають його рани.

Їдучи до школи в іще порожній електричці, я дивився з вікна, як над фабричними кварталами сходить сонце. Краєвид гарнішав на очах. Зловісно вишикувані димарі й виступи шиферних дахів наче сахалися від пронизливого реготу масок снігу, висвітлених вранішнім сонцем. Здавалося, в театрі масок снігового краєвиду ось-ось розіграється трагічна сцена — чи то революція, чи то бійка. Обличчя перехожих у світлі, що відбивалося від снігу, були бліді, наче в змовників.

Коли я зійшов на своїй станції, то почув, як із даху транспортної фірми обік вокзалу накрапує тала вода. Важко було позбутися враження, ніби то падають сонячні промінці. Вони один по одному кидалися з криком у наношений підошвами на асфальт бруд і розбивалися вщент. А один навіть утрапив мені за комір...

У шкільній брамі ще не виднілося нічиїх слідів. Була замкнена й сторожка.

Я прочинив вікно свого сьомого класу на першому поверсі й задивився на сніг у лісі. Серед дерев, схилом, від гуртожитків до хвіртки на задньому дворі підіймалася дорога. Чиїсь великі сліди відбилися на ній і далі, до самого вікна. Під вікном сліди повертали назад і зникали за будівлею ліворуч, де були кабінети.

Хто ж це з’явився такої рані? Вочевидь, він прийшов через хвіртку, зазирнув до класу, впевнився, що нікого нема, й самотою попростував за кабінети. З учнів мало хто користувався хвірткою. Ходила плітка, ніби один з таких, Омі, йде до школи просто від жінки. Але ж він завжди з’являється перед самою лінійкою! Я не міг уявити, хто б іще міг залишити такі великі сліди.

Я вистромився з вікна й напружив зір, придивляючись до залишків свіжої землі в слідах. Той, хто їх залишив, мав міцну й тверду ходу. Я відчув, як мене вабить невимовна сила. Закортіло пірнути вниз головою, обличчям просто в слід. Але уповільнена реакція, як завжди, втримала мене від раптового поруху, тож я залишив портфель на парті й поволі поповз на вікно. Гачки форми чіплялися за кам’яне підвіконня, вдавлювались у мої недужі ребра, завдаючи гіркувато- солодкого болю. Коли я з вікна спустився на сніг, цей легкий біль приємно випружив мої груди й сповнив трепетом небезпеки. Я приміряв власні боти до слідів.

Сліди, начебто й великі, майже співпа­ли з моїми. Я й не подумав, що їх, скоріш за все, залишили такі самі школярські боти, як мої. Тоді це, певно, не Омі. Проте від бруднуватих слідів віяло якоюсь спокусою, непевними сподіваннями, попри усвідомлення, що вони можуть бути марні. З Омі пов’язувалася лише частка моїх сподівань; мною рухав радше мстивий потяг до невідомця, який посмів прийти раніше за мене й заплямувати сніг слідами.

Тамуючи подих, я тропив — невідомо кого.

Немов із каменя на камінь, переступав я зі сліду в слід — то на чудову чорну землю, то на торішню траву, то на брудний злежалий сніг, то на брук. І раптом похопився, що моя хода достеменно така, як сягнистий крок Омі.

Я проминув пасмо тіні за кабінетами й вийшов на пагорб перед просторим спортмайданчиком. І трьохсотметровий овал бігової доріжки, й змережане нерівностями поле щільно вкривав іскристий сніг. У кутку поля тулились одна до одної дві височенні модрини, і їхні видовжені тіні перекреслили засніжений краєвид — так природа позначає велич веселою похибкою. Велетенські дерева стриміли вгору, й синє зимове небо, відблиски снігу внизу й навскісне проміння вранішнього сонця надавали їм вишуканості ліпнини; з тріщин кори на сухих гілках і стовбурах раз у раз сухозліткою сіявся сніг. Здавалося, його ледь чутний шелест розноситься луною навсібіч, — у такому спокої дрімали дахи шкільних гуртожитків ген за спортмайданчиком і ліс за ними.

Сяєво перед очима на мить засліпило мене. Засніжений краєвид мав у собі свіжість руйновища. Адже цю несправж­ню спустошеність укривали безмежні світло й блиск, що їх зустрінеш хіба на стародавніх руїнах. А на краю звалища, на снігу, що вкривав п’ятиметрову завширшки бігову доріжку, видніли величезні латинські літери. Найближче до мене — кружало О. За ним М. А найдалі — подовжна риса І.

То таки був Омі. Сліди, що я простежив, вели до О, далі від О до М і, нарешті, до постаті Омі, який саме човгав ботами по снігу посеред І, трохи похиливши голову над білим шарфом і застромивши руки в кишені пальта. Його тінь зухвало простяглася по снігу рівнобіжно до тіней модрин.

Я зліпив сніжку, відчуваючи, як пашать щоки.

Метнув її. Але не докинув. Проте він недбало обернувся у мій бік, закінчуючи літеру І.

— Егей! — заволав я й на диво завзято припустив щодуху стрімким схилом, хоч побоювався, що Омі навряд чи зустріне мене прихильно. І раптом до мене долинув його гучний голос:

— Гей! Не затопчи літери!

Цього ранку він був якийсь інший. Омі, який ніколи не вчив уроків, ба чи й виймав підручники з шухляди, який з’являвся до школи з руками в кишенях і спритно тягнув час, поволі скидаючи пальто, перш ніж стати в стрій, сьогодні марнував ранок на самоті; мало того, привітав грубувато-приязною, як ні в кого більше, усмішкою мене, з ким досі поводився, як зі шмаркачем! Як я чекав на ту посмішку, на ті чисті блискучі зуби!

Але чим ближчало його всміхнене обличчя, тим меншало запалу, який щойно викликав вигук, у моїй душі — його витісняла тяжка гризота. Все занапастило «розуміння». Мене вражав, а точніше, руйнував його образ, створений мною, острах, що приязний усміх викликало просто те, що хтось збагнув його слабість.

У мить, коли я побачив витоптані на снігу велетенські літери «ОМІ», я напівсвідомо осягнув безодню його самоти. Й глибинну, чи й зрозумілу йому самому, спонуку, яка так рано пригнала його до школи. Якби мій кумир принизився зараз переді мною і став виправдовуватися, ніби прийшов погратись у сніжки, я б позбувся чогось куди важливішого, аніж його власна втрачена гідність. Мені кортіло мерщій піти деінде.

— Сьогодні, певно, пограти в сніжки не вийде, — врешті спромігся я. — Я думав, нападає більше.

— Егеж, — буркнув Омі, напускаючи недбалий вигляд. Його здорове обличчя затверділо, відроджуючи звичну, майже болісну зневагу до мене. Очі визивно зблиснули в намаганні знову побачити в мені малолітка. А мене чарував його біль, викликаний опором, ставленим схованій у глибині душі вдячності за те, що я не прохопився й словом про літери на снігу.

— А рукавички в тебе дитячі!

— Дорослі теж носять вовняні.

— Бідолаха, навіть не знаєш, яка на дотик шкіра! А ну ж бо!

Він притис вологі від снігу шкіряні рукавиці до моїх розпашілих щік. Я відсахнувся. Але гостре відчуття наче випалило на щоках тавро. Я відчув, як яснішають мої спрямовані на нього очі.

...Відтоді я покохав Омі.

Попросту, то було моє перше в житті кохання. Причому з присмаком плотської жаги.

Я не міг дочекатися літа, бодай його початку. Бо лише тоді я зможу побачити його оголене тіло. А в душі таїлося ще одне бажання, якого я сам соромився. Бажання побачити ту його «штуку».

Телефон моєї пам’яті помилково з’єд­нується то з однією, то з другою па­рою рукавичок. Мені здається, ніби з цих двох пар — шкіряних і білих святкових, про які піде мова далі, одну я пам’ятаю насправді, а другу тільки уявляю. До його неотесаного обличчя, мабуть, більше пасували б саме шкіряні. А може саме через те, що обличчя в нього неотесане, йому більше б личили білі. Неотесане обличчя... Хоч я й висловився так, гадаю, то просто від враження, яке справляло обличчя єдиного юнака серед дітлашні. Він вирізнявся саме статурою, бо на зріст був не найвищий у класі. Строга, схожа на морську, шкільна форма не личила недорослим хлопчакам, і з нас усіх тільки в Омі відчувалися достатня для форми вага й, так би мовити, значущість. Скорше за все, не я один позирав на м’язисті плечі й груди, які вгадувалися під темно-синім сержем форми, не лише заздрісно, але й закохано. Його обличчя ніколи не полишав вираз тамованої зверхності. Це почуття, гадаю, з тих, що, діткнуте, тільки розгоряється. Провалені іспити, вигнання з гуртожитка... Схоже, ці прикрощі здавалися йому символом нездійсненних бажань. Яких? Мені раптом сяйнуло, що певні бажання по­роджує в ньому дух «зла». Але розмах його підспудної гри, такому, як я, поза сумнівом, годі осягнути. Вже з обличчя, де над округлими смаглявими щоками задирливо випиналися вилиці, а під домірним, м’ясистим, трохи задертим носом стягувалися в симпатичну нитку губи та було міцне підборіддя, відчувалось, яке повнокровне в нього тіло.

Це вбрання могло прикривати тільки душу дикуна. Хто б подумав, ніби він має «внутрішній світ»! Єдине, що можна було сподіватися в ньому — подобизна не знаної нам, загубленої в незапам’ятній давнині досконалості. По­де­коли в нього виникала забаганка подивитися розумні не за віком книжки, які читав я. Найчастіше я ховав їх з непевною посмішкою. І не тому, що соромився. Мені боляче було відчувати, що він цікавиться книжками й виявляє в цьому невправність, отже, втрачає свою неусвідомлену довершеність. Мені було боляче, що цей рибалка забуває рідну Іонію. Вивчаючи зусібіч його постать — у класі, на спорт­майданчику, я створив його уяв­ний портрет — цілісний, без єдиної вади. Тому й не можу знайти на його образі, який залишився в спогадах, жодної плямки. Не можу видобути з пам’яті про Омі жодного недоліку з тих, які так необхідні в романі — дивацтв, кумедних звичок, сукупність яких і надає книжковим героям життєвості. Зате я видобуваю з обра­зу Омі у власних споминах багато іншо­го. Безмежне розмаїття й химерні відтінки. Ось що я знайшов у ньому: суть довершеності життя — його бро­ви, його чоло, його очі, його ніс, його вуха, його щоки, його вилиці, його губи, його підборіддя, його потилицю, його шию, забарву його рум’янцю, колір його шкіри, його силу, його груди, його руки — і так без кінця. Й не лише це. Я вилаштував власну сис­тему вибору й уподобань. Це через нього я не симпатизую розумовцям. Це через нього я не прихильний до однокласників в окулярах. Це через нього я полюбив силу, повнокровність, невігластво, грубуваті жести, недбалу мову, смуток, властивий плоті, непідвладний ніяким розумовим зусиллям. За всіма канонами логіки, таким низькопробним уподобанням нібито не було звідки взятися! Але де кличе плоть, для логіки місця нема. Потяг зникав, щойно поставало інтелектуальне порозуміння. Варто було знайти у комусь бодай одробину розуму, як виникала настійна потреба оцінити той розум. А у взаємодії, якою є кохання, від іншого вимагаєш того ж, чого й від себе, отож душа, яка шукала в комусь темноти, потребувала й собі бодай короткочасного «бунту проти розуму». А це було вже неможливо. І мені лишалося тільки задивлятися звіддаля з пристрасною байдужістю, у твердій рішучості не перемовитися й словом, на посідачів плоті, не занечищеної розумом, — гультяїв, моряків, рибалок, солдатів. Може, мені легше жилося б десь у тропіках серед дикунів, не знаючи мови. Аж тепер я розумію, звідки мрії про спечне бурхливе літо жарких країв, плекані змалку...

Так от, про білі рукавички.

У нашій школі було заведено зодягати їх на свято. І щойно натягнеш ті білі рукавички з меланхолійно-блискотли­вими ґудзиками на зап’ястках і трьо­ма задумливими строчками на тиль­ному боці долоні, як зринало вражен­ня тьмяного актового залу, отриму­ва­ної в дарунок звичної коробки печива фабрики Сіодзе, — ясного святкового дня, який, здавалося, мусить запас­тися з веселим тріском, не закінчившись.

То було взимку — на День заснування імперії. Цього ранку Омі теж незвично рано прийшов до школи.

До лінійки було ще задосить часу. Сьомий клас знаходив жорстоку розвагу в тому, щоб зганяти шостий з підвісної колоди в шкільному дворі. Семикласники, які попри зовнішнє презирство до таких дитячих розваг, відчували в душі, що ще самі не награлися досхочу, відганяючи від колоди менших, показували: це не по-справжньому, тільки про людське око, для жарту. Отож шостий клас зібрався колом віддалік і стежив за невгамовними старшими, наче на видовиську. Гра полягала в тому, щоб скинути супротивника з добряче розгойданої колоди.

Посередині з поставою несамовитого вбивці переступав з ноги на ногу в захисній позиції Омі, виглядаючи нового суперника. Ніхто з однокласників не міг зрівнятися з ним, тож кількох сміливців, які скочили на колоду, його спритні руки вже скосили просто у паморозь, що зблискувала у вранішньому сонці. Після чергової перемоги Омі, наче боксер-чемпіон, потрясав над собою стуленими кулаками в білих рукавичках, вітаючи глядачів. Шестикласники плескали в долоні, забувши, як він їх щойно розганяв.

Я не відводив очей від його рук у білих рукавичках. Вони рухалися безстрашно і водночас напрочуд точно. Наче лапи звіра, вовченяти. Раз у раз рука розтинала вранішнє зимове повітря, мов оперена стріла, і влучала в бік супротивникові. Хто зістрибував, а хто гепався у паморозь сідницями. Інколи після вдалого поштовху Омі заточувався на слизькій, блискучій від інею колоді, щоб віднайти рівновагу. Але сила й спритність м’язів швидко повертали його у вихідну нищівну позицію.

Колода безсторонньо, мірно погойдувалася з боку в бік.

...Мене раптом охопили дивна бентега, неспокій, коли годі й стояти на місці, й годі зрушити. Те, що я відчував, нагадувало запаморочення від хитання колоди, але не тільки. Запаморочення мало, так би мовити, нервову природу: мою внутрішню рівновагу порушувало те, що я пильно стежив за кожним його порухом. На цьому тлі зітнулися дві сили. Одна — інстинкт самозбереження, друга — прагнення ще глибше, ще сильніше порушити баланс у собі самому. Та сила — химерний, прихований, майже не усвідомлений, але владний потяг до самогубства.

— Що, самі боягузи зібралися? Ну, хто сміливий? — Омі погойдувався на колоді, впершись у боки руками в білих рукавичках. На лудженій кокарді його кашкета зблискувало ранкове сонце. Я ще не бачив його таким гарним.

— Ану, давай я!

Мить вигуку точно визначило прискорене серцебиття. Так було щоразу, коли я піддавався власному бажанню. Вийти туди, стати там, — то були для мене не стільки неминучі, скільки передбачені дії. Через це я довго хибно мав себе за «вольову людину».

— Та облиш, де тобі до нього! — Під глузливі вигуки я виліз на край колоди. Послизнувся, чим викликав нову зливу кепкувань.

Омі привітав мене тим, що по-бла­зен­ському скривився. Він досхочу кор­чив дурня, вдаючи, ніби зісковзує. Ви­ма­хував руками з розчепіреними пальцями, глузуючи з мене. А мені його пальці здавалися спрямованими в мене вістрями небезпечної зброї.

Наші долоні в білих рукавичках кілька разів ляснули одна об одну. І щоразу я відлітав від його дужого поштовху. Я зрозумів, що він хоче виставити мене на посміховисько, тому вмисне стримує себе, аби моя поразка не була передчасна.

— Оце так! Ну, ти й силач! Мені кінець! Ой, падаю!.. Дивись! — Висолопивши язика, він знову вдавав, ніби ось-ось упаде.

Мені було нестерпно боляче бачити, як він по-блазенському кривиться, як руйнує цим, сам того не відаючи, свою вроду. Помалу відступаючи під поштовхами, я опустив очі. І миттю дістав штурхана в бік правою рукою. Щоб не впасти, я несамохіть вчепився у його пальці. І виразно відчув, які вони на дотик під білою рукавичкою.

Наші погляди зустрілися. На одну коротку мить. З його обличчя зник блазенський вираз, його виповнила майже загадкова простодушність. Де й ділися ворожість, злість; щось чисте, непереборне забриніло тятивою. А може, то була гра моєї уяви. Спробуй-но блазнювати, коли тебе стягають за пальці з колоди й ти втратив рівновагу! Проте я сприйняв не лише трепетну силу, що змайнула блискавкою, коли зустрілися пальці наших рук, але й те, що Омі вичитав у короткому погляді моє кохання до нього — до нього одного.

Ми зірвалися з колоди майже водночас.

Мені допомогли підвестися. Омі допоміг. Рвучко підсмикнув мене за руки й мовчки обтрусив мою форму. В нього самого лікті й рукавички вимазалися брудом, якого не бракувало під полиском паморозі.

Я докірливо позирав на нього знизу вгору. Бо він рушив, узявши мене під руку.

Власне кажучи, походжати попідруч або приязно обіймати один одного за плечі не було дивиною: адже всі ми вчилися разом з першого класу. Пролунав сигнал до шикування, й усі юрбою подалися на плац. Не було чогось особливого ні в тому, що ми з Омі йдемо попідруч, ні в тому, що ми обоє звалилися з колоди — й на таке надивишся в грі донесхочу.

Але я відчував невимовну насолоду від того, що міг зіпертися на його руку. Чи не тому, що я був недолугий від народження, до моїх радощів завжди домішувалися тривожні передчуття. Але цього разу сила, пружність його руки, здавалося, розливаються через мою руку по всьому тілу. Я відчув, що ладен іти отак на край світу. Та щойно ми дійшли до плацу, як він звичайнісінько собі випустив мою руку й попрямував до свого місця в шерезі. І навіть не озирнувся. Під час усієї церемонії я мимохіть переводив погляд із бруду на власних білих рукавичках на бруд на білих рукавичках Омі. Він стояв п’ятим від мене.

Я не додавав до нез’яснимої сердечної прихильності до Омі ні свідомої, ні навіть підсвідомої оцінки. При найменшій спробі свідомого зосередження зникало моє справжнє «я». Якщо кохання без тривкості й розвитку взагалі існує, то саме в моєму випадку. Кожен мій погляд на Омі був наче «перший погляд», точніше — «первісний погляд». Цьому сприяла підсвідомість, що оберігала невинність моїх чотирнадцяти літ від руйнівного зовнішнього впливу.

Чи це і є кохання? Навіть таке своєрідне кохання, чисте на вигляд, що поверталося потім не раз, мало питомий присмак падіння й руйнації. Падіння, гріховнішого за падіння будь-якої людської любові, руйнації чистоти, найгіршої з руйнацій світу.

Однак у цьому першому в житті коханні, неподіленому коханні до Омі, я ховав, немов пташина під крилом, невинне плотське бажання. Мене спантеличувало те, що це було не бажання щось здобути, а «спокуса» в чистому вигляді.

Принаймні в школі, а надто на нудних уроках, я не міг одвести очей від його профілю. Хіба ж було приступне щось більше для мене, несвідомого, що кохати — означає потребувати й бути потрібним! Для мене кохання — то обмін загадками, які від цього не розгадувалися швидше. Моє прихилисте серце здатне було лише уявляти, ніби матиме за це якусь винагороду.

Через легку застуду я не пішов до школи, і тільки з’явившись на уроки наступного дня, дізнався, що вчора був перший за восьмий клас, весняний, медогляд. Довелося приєднатись до кількох хлопців, які теж пропустили огляд і були відправлені до медпункту.

Блакитне полум’я газової горілки ледь угадувалося в промінні сонця, що заливало кімнату. Відгонило карболкою. Ніде й сліду особливого блідо-ро­же­вого запаху впрілого молока, звичного для днів медогляду, коли сюди набивалися голі хлоп’ячі тіла. Скулені, притихлі, ми познімали сорочки.

На ваги піднявся хирлявий хлопчак, як і я, схильний до застуд. Я поглянув на його вкриту дитячим пушком непоказну землисту спину, й раптом зродився спогад. Я згадав, як знемагав від бажання побачити Омі голим. І зрозумів, що нерозважливо й необачно проґавив зручну нагоду — медогляд. А тепер лишалося лише чекати нової — от тільки невідомо, доки.

Я сполотнів. Ця безбарвна гусяча шкіра заледенила моє голе тіло болісним каяттям. Я ковзнув порожнім поглядом по рубцях від щеплення віспи на власній недолугій руці. Лікар назвав моє прізвище. Я став на ваги, наче під шибеницю, де вже сповіщено мою страту.

— Тридцять дев’ять із половиною! — вигукнув помічник-санітар нашому лікареві.

— Хоч би до сорока дотяг! — промимрив той собі під ніс, занотовуючи в картку «39,5».

Подібні образи я мусив терпіти на кожному медогляді. Проте сьогодні було легше: втішало, що Омі немає поруч і він не бачитиме мого приниження. Ця дрібна втіха раптом переросла мало не в насолоду...

— Так, наступний! — Санітар нецеремонно підштовхнув мене в спину, та я навіть не кинув на нього, як завжди, невдоволеного ображеного погляду.

Не варто думати, ніби я не здогадувався, бодай непевно, як саме моє перше кохання сповістить про власний кінець. Може, тривога, зроджена цим передчуттям, якраз і таїлась у самій серцевині насолоди.

Перший день літа був для нього мовби примірка чи репетиція на сцені. Літо наче вислало наперед перший день, щоб передивитися вбрання й упевнитись: усе готове, недоглядів немає. Про перевірку сповіщали літні сорочки, в яких цього дня люди повиходили на вулицю.

Попри спеку, я застудився, мені боліло горло. Разом із приятелем, який слабував на живіт, ми рушили до медпункту по довідки про звільнення від фізкультури (що дозволяли бути присутнім на уроці, але нічого не робити).

Звідти на спортмайданчик ми плентались якнайповільніше. Адже виправа до медпункту чудово виправдувала запізнення, тож ми намагалися якомога скоротити нудний залишок уроку фізкультури, де доведеться сидіти без діла й дивитися на інших.

— Ну й спекота! — Я зняв кітель.

— Ти що, в тебе ж простуда! Ще примусять робити вправи!

Я знову безпорадно впакувався в кітель.

— А моєму хворому животові це не зашкодить! — Наче знущаючись, приятель стягнув свій кітель.

На цвяхах, вбитих у стінку павільйону, були порозвішані не тільки кітелі, а й сорочки. З тридцятеро наших однокласників юрмилися біля турніків надворі. На противагу похмурому павільйону для занять у негоду, моріг і ями з піском біля турніків аж сяяли. Я сильніше, ніж завжди, відчув, як дошкуляє власна неповноцінність. Сердито покашлюючи, я попростував до турніків.

Миршавий фізкультурник навіть не глянув на довідку, яку я йому вручив.

— На турнік! Омі, покажи, як підтягатись!

Я почув, як хлопці нишком кличуть Омі. На фізкультурі він раз у раз десь зникав, і ніхто не знав, що він робить. От і тепер він неквапом вийшов із затінку дерев, на листі яких грало сонце.

Серце моє закалатало: він не мав на собі навіть сорочки, лише білу спортивну майку. Чиста білина майки здавалася кричущою на тлі смаглявої шкіри. Білий колір немов ширив навсібіч пахощі. На цьому наче гіпсовому тілі рельєфно вирізнялися чіткі обриси грудей і дві цятки сосків.

— Що, підтягатись? — похмуро, але не без самовпевненості поцікавився він у вчителя.

— Атож, давай!

Зарозуміло й ледачкувато, як ото люди з добре розвиненим тілом, Омі нахилився до ями під турніком. Поводив долонями по вологому піску. Випростуючись, стріпнув рукою об руку й поглянув на залізну трубу над собою. В його погляді зблиснула блюзнірська рішучість; травневі хмари й блакитне небо, що на мить відбилися в його зіницях, зіщулились у холоді презирства. Стрибок блискавицею пронизав його тіло. І за мить воно вже висіло на руках, гідних прикраси з татуйо­ваних якорів.

— Ух! — як один, глухо видихнули однокласники. Всі відчували, що захоплено вітають не просто силу й спритність, а вищість у юності, у житті. Їх здивувало й волосся, що рунилося в нього під пахвами. Не один із хлопчаків чи не вперше в житті побачив, що тут може рости таке рясне над міру, наче клопотлива мурава, волосся. Мов бур’ян улітку, якому мало одвірка й він наповзає на кам’яні сходи, волосся в Омі заповнювало глибоко врізані пахви й сягало аж по обидва боки грудей. Два буйних чорних травники красувались у сяєві сонця, й несподівано біла шкіра поруч з ними здавалася майже прозора, як пісок.

На його руках заграли тверді виступи, м’язи плечей здійнялися, наче літні хмари, травники під пахвами поглинула темрява тіні, груди злегка затремтіли, торкнувшись турніка. Він підтягався ще і ще.

Міць життя, безцільне буяння сили життя — ось що бентежило хлопців. Їх аж приголом­шило відчуття надміру, що є в житті, нестримності, відсутності будь-якої ясної мети, окрім життя самого по собі, зловісної у своїй самодостатності повноти. Життя проточувало плоть Омі непомітно для нього самого, захоплювало його, ламало, вихлюпувалося назовні, щомиті намагаючись підкорити його. Життя було люте, мов недуга. Його тіло, вражене неприборканим життям, тримала на цьому світі лише шалена сила самовідданості, яка дозволяла не страшитися хвороби. А тим, хто боявся заразитися, це тіло віщувало лихо... Хлопчаки розгублено позадкували.

Мої відчуття були схожі на їхні, але не достеменно такі. Це буяння (що, втім, увігнало мене в краску) першої ж миті збудило мою плоть. Я занепокоївся, щоб не помітили інші, бо був у літніх штанях. Та навіть якби не це, однаково мою душу виповнювала не сама без­журна радість. Хоч я й побачив те, чого так прагнув, струс від несподіванки, навпаки, вилився в інше почуття.

То були ревнощі...

Знаком завершення чогось визначного відбився у моїх вухах звук, з яким Омі зістрибнув на пісок. Я заплющив очі, струснув головою. І сказав сам собі, що більше Омі не кохаю.

То були ревнощі. Ревнощі, настільки жорстокі, що через них я самохіть зрікся любові до Омі.

Може, з цього стану, з цієї хвилини почали пробиватися в мені перші паростки потреби школити себе по-спартанському (написання цієї книги — один з її проявів). Я, що малим через власну недолугість і обожнювання інших не наважувався прямо глянути людині в обличчя, відтоді встановив для себе непорушний закон — «бути сильним».

І винайшов особливу вправу — їдучи електричкою додому, дивитися пасажирам просто в обличчя, хто б вони не були. Більшість, завваживши, що миршаве бліде хлоп’я навпроти втупилося в них, не те щоб лякались, а невдоволено відверталися. Мало хто сам починав розглядати мене. Я мав за перемогу, коли сусіда навпроти відводив очі. Отак поступово я навчився дивитися людям в обличчя...

...Переконавши себе, що коханню край, я швидко забув його. Забулася й найпевніша ознака любові — ерекція. Щоправда, моя плоть і надалі повставала несамохіть, і ще довго я на самоті віддавав данину «поганій звичці», до якої це спонукало. Хоч я вже орієнтувався в питаннях статі незгірш від інших, проте не страждав відчуттям власної несхожості.

Не вважаючи винятково правильними, ортодоксальними лише відмінні від моїх власних еротичні вподобання, я, водночас, і не помилявся щодо товаришів, тобто не думав, ніби в них ці вподобання такі самі, як у мене. Найбезглуздіше було те, що витончені уявлення про кохання між чоловіками й жінками та шлюб я почерпнув зі своїх улюблених романтичних оповідей, достеменно як наївна дівчина. Кохання до Омі я викинув на смітник нерозгаданих загадок, навіть не завдавши собі клопоту розібратися, що то, власне, було. Якщо я пишу зараз «любов» і «кохання», це не значить, що так само я розрізняв їх і тоді. Я і гадки не мав, що між пристрасним коханням і тим, що я розумів під «життям», існує важливий зв’язок.

Та все одно я інтуїтивно тягся до самотності. Це виявлялось у безпричинній гризоті — я вже згадував, як змалку мене бентежила необхідність колись стати дорослим. Відчуття дозрівання завжди викликало неприродний, гострий неспокій. Коли кравцеві доводилося підгортати добрячий запас у холоші, бо за рік я встигав вирости зі штанів, у нас, як і в кожному домі, позначали олівцем на підпорці мій зріст. Для цього домашні збиралися в чайній кімнаті, і щоразу позначка, вища від попередньої, правила за нагоду невибагливо порадіти й покепкувати з мене. Я силувано посміхався. Бо передчував непевну небезпеку, яка тільки й чекає, щоб я зрівнявся з дорослими зростом. Невиразний острах перед майбутнім посилював мої розбіжні з дійсністю мрії, але водночас підштовхував до «поганої звички», яка відволікала від них. І не викликала заперечень.

— До двадцяти тобі точно не дожити! — брав хтось із друзів на кпини мою недужність.

— Що за дурниці ти верзеш! — кривив я у силуваній посмішці обличчя, проте, відчував на­про­чуд солодке, розчуливе прагнення, щоб так і сталося.

— Ладен побитися об заклад!

— Я лише можу закластися, що проживу довше, — відказував я. — Якщо, звичайно, ти поставиш на те, що я помру.

— Згода! — І з бездушністю юності приятель додавав: — От тільки ти запевне програєш!

Не тільки я, а й ніхто в класі не мав під пахвами такої буйної порості, як Омі. В нас тільки пробивалися слабкі паростки. Тому я й не звертав раніше на це місце особливої уваги. А тепер воно перетворилося на якусь невідчепну ідею — і лише через пахви Омі.

У ванній кімнаті я став подовгу вистоювати перед дзеркалом; воно відбивало моє голе тіло без прикрас. Я був немов каченя, яке вмовило собі, що теж стане лебедем, коли виросте. Не як у героїчній казці, а зовсім навпаки. І як завжди, гризота тонкою кригою стягувала мою душу, мимоволі відвертаючи мене від сподівань, що мої плечі колись стануть такими, як в Омі, що мої груди колись стануть такими, як в Омі, до віддзеркалених перед очима нічим не схожих до його плечей, нічим не схожих до його грудей. Точніше, навіть не гризота дійма­ла мене, а певність, віра, що мені нізащо не стати таким, як Омі.

На картинах жанру «укійое» доби Ґенроку обличчя закоханих часто напрочуд подібні. Й поширений ідеал краси в давньогрецькій скульптурі майже однаковий для чоловіків і жінок. Чи не в цьому таємне торжество любові? Чи не прихована в любові глибинна течія нездійсненного палкого бажання повної схожості з коханим? Чи не звідси те трагічне збурення, коли прагнуть здійснити неможливе, вдавшися до протилежних крайнощів? Тобто чи не з неспромоги досягти повної подобизни у взаємній любові постає той стан душі, коли прагнуть поглибити несхожість, і це виливається в загравання? А найсумніше, що збіжність може існувати лише як швидкоплинна примара. Адже якщо навіть закохана здобудеться на сміливість, а закоханий стане соромливий, у прагненні тотожності вони неминуче залишать позаду межі єства одне одного й, розминувшись, полинуть врізнобіч — у пустку.

Ось чому мої ревнощі, настільки бурхливі, що змусили мене самохіть зректися любові, все ж лишалися любов’ю, осяяні її таємною врочистістю. Врешті-решт я полюбив єдине, що мав «таке, як в Омі» — парость у себе під пахвами, що поволі, несміливо пробивалася, росла, чорнішала...

Настали літні канікули. Але для мене той довгожданий антракт виявився затяжним, та вимріяна учта — безрадісною.

Малим я трохи слабував на груди, тож лікарі заборонили мені великі дози ультра­фіо­ле­тового проміння. Біля моря можна було сидіти на сонці щонайбільше півгодини. Пору­шення заборони негайно відзивалося гарячкою. Я досі не вмів плавати, бо й у школі мене звільняли від занять у басейні. А що в подальші роки в мені дедалі зростав і час від часу збурював моє єство «чар моря», невміння плавати змушує замислитись.

А втім, тоді море ще не вабило мене так нездоланно, просто, аби якось змарнувати літній сезон, що так не від­повідав мені й викликав незбагненні бажання, я виїхав разом з матір’ю й малюками до моря в місто А.

Я раптом похопився, що сам-самі­сінь­кий на стрімчаку.

Я щойно забрів до нього, шукаючи разом з малими на березі проток між скелями, де грали блискучі рибки. Їм це швидко набридло, бо вони сподівалися на щось цікавіше. Тут нагодилася служниця — кликати нас на пісок, під парасольку, до матері, та я вередливо відмовився, й вона забрала лише брата з сестричкою, полишивши мене самого.

Літнє пополуденне сонце раз у раз поляскувало долонею по поверхні моря. Затока була суцільною велетенською круговертю. У морській далечині тупцювали на місці мовчазні літні хмари, напівзануривши у воду статечні, штивні, мов у пророків, постаті. Їхні м’я­зи були блакитнувато-білі, мов алебастр.

Довкіл ані душі, окрім хіба курортників на яхтах і човнах біля берега й рибалок на суденцях, що безвільно завмерли ген у морі. Все огорнула незвичайна тиша. До вух лише вряди-годи долинало ніби тріпотіння крилець невидимих метушких комах — то вітерець понад водою грайливо звіряв мені свої химерні таємниці. Берег у цій місцині творили пласкі, лагідно похилі до моря скелі; бескидів, як мій, стриміло лише кілька.

Загрозливо випнута вперед хвиля над­бігала, ковзаючи поверхнею моря. Скельки, що забігли зграйкою у воду, хоч і намагалися ставити їй чоло, високо зводячи в сподіванні порятунку білі пінні руки, та ніби водночас прагнули забутись у потопі й вирушити в плавання, порвавши земні зв’язки. Але опуклість уже точилася далі й, так само мірно, накочувалася на берег. За щитом берега щось прокидалось і підводилось. Підіймалась і хвиля, являючи всім, хто насмілиться стати перед нею, нагострене лезо велетенської сокири, що нею море врубується в берег. Густо-синій ніж гільйотини падав, розбризкуючи білу кров. І тієї миті, коли хвиля ринула в кипінні слідом за відтятою головою, в ній, наче в розширених останньою смертною мукою людських очах, відбивалася неземна блакить чистого неба. Поточені скелі, які ховались усім рядом у білій піні, коли хвиля накривала їх, нарешті з’явля­лися з-під води, прощальним блиском вітаючи її рештки. А я спостерігав зі стрімчака, як метушаться в сліпучому сяєві раки-самітники й застигають у безрусі краби.

До відчуття самотини не забарились домішатися спогади про Омі. Так було щоразу. Самотність Омі, сповнена життя, самотність, зроджена путами життя — мрії про неї змушували й мене прагнути бути самотнім незгірш від нього, бажати насолодитися, як він, нинішньою, порожньою перед повнотою моря, самотністю — бодай зовні такою, як у нього. Я один мав зіграти дві ролі — власну й Омі. А для цього треба було знайти хоча б дещицю спільного. Відштовхуючись від неї, я б міг свідомо удавати, ніби перетворююсь на нього й насолоджуюсь самотництвом (яке для нього було, скоріш за все, несвідомим), більше того, сягнути в марних мріях певності, що й Омі знайома радість, яку відчуваю я щоразу, коли бачу його.

Відколи мене причарував образ святого Себастяна, я набув звички схрещувати руки над головою щоразу, як роздягався. Щоправда, тіло я мав недолуге, без сліду себастянової пишноти. І зараз я несамохіть прибрав такої пози. Кинув погляд під пахву. І вибухнув незбагненним збудженням.

...З приходом літа в мене під пахвами проріс чорний моріжок — хоч і не так рясно, як в Омі. Ось вона, спільність! Крізь нинішнє збудження виразно прозирала постать Омі. Але певне було й те, що його викликала частка мене самого. Й тут на мене накинулися разом солоний вітер, що змушував роз­диматися ніздрі, палюче літнє про­мін­ня, від якого вилискувала й свербіла шкіра, цілковита пустка навкруги, — і я віддався давній «поганій звичці» просто під блакиттю неба. Тільки на цей раз до неї спонукали мої власні пахви.

...Дивний смуток трясовицею бив моє тіло. Самотність палила, наче сонце. Сині вовняні плавки прикро липли до живота. Поволі я спустився зі скелі й рушив берегом по мілизні. Під брижами на воді мої ноги нагадували білі порожні мушлі; кам’яне дно, всіяне черепашками, наче тремтіло під прозорою поверхнею. Я став навколішки в воді. Налетіла з диким гуком роз­бита хвиля, вдарила в груди, підкинула, мало не з головою зануривши в піну.

...Хвиля відкотилася, змивши моє сім’я. Незліченні часточки його разом із хвилею, разом з усім живим у ній — мікробами, спорами водоростей, ікринками — огорнуло й понесло геть пінне море.

Настала осінь, а з нею — чергове півріччя в школі. Омі не було. На дошці об’яв висів наказ про його виключення.

І всі в одну душу загомоніли про його провини, немовби народ по смерті тирана. В того він позичив десять ієн і не повернув, у того відібрав закордонну ручку, та ще й позбиткувався, того придушив... А я шаленів від ревнощів, бо кожен мав, що згадати поганого про Омі, й тільки я не зазнавав від нього кривди. Добре, хоч хлопці не могли зійтися в тому, за що саме його вигнали зі школи. Навіть обізнаний проноза, без якого не обходиться жодна школа, не спромігся розкопати причину, що в ній би ніхто не усумнився. Та й учитель відбувся посиланням на «незадовільну поведінку», супроводжуваним глузливою посмішкою.

Лише я мав таємну певність щодо його провини. Бо не сумнівався: він прилучився до змови, масштаби якої навряд чи сам усвідомлював. Прагнення, до яких спонукав дух «зла», були його життям, його долею. В усякому разі, мені так видавалося.

...Але моє внутрішнє уявлення про те, що то за «зло», істотно змінилося. Та обширна змова, в яку воно його кинуло, та химерна мережа таємного товариства, те невикривальне підпілля мали присвячуватися якомусь незбагненному богові. Він служив цьому богові, прагнучи навернути й інших, і впав жертвою таємної страти за намовою. Присмерком його роздягненого привели до залісненого пагорба. Там йому підтягли руки вгору, при­п’яли до дерева й пустили в нього дві стріли — перша вп’ялася в бік, друга під пахву.

Отак я міркував. І недарма його постать на турніку найперше викликала в моїй уяві образ святого Себастяна!

*

У дев’ятому класі в мене з’явилося недокрів’я. Моє обличчя дедалі блідло, а руки аж позеленіли. Після підйому на високі сходи доводилося присідати навпочіпки, щоб перепочити. Інакше вировище білого туману вгвинчувалося в потилицю, загрожуючи непритомністю.

Родичі повели мене до лікаря, і той діагностував анемію. Він був люб’язний і привітний, і на запитання, звідки вона взялася, відказав, що краще зазирнути до шпаргалки. Огляд уже закінчився, я сидів поруч із лікарем, а родичі — навпроти. Отож вони не бачили сторінок лікаревої книги, зате добре бачив я.

— Отже, анемію викликають такі фактори. Тобто причини. Анкілостоми... це найчастіше. А в хлопця... хтозна. Треба зробити аналіз калу. Далі, хлороз... Ну, це рідкість. Та й взагалі жіноча недуга...

Лікар не став читати далі, промимрив щось і захлопнув книгу. Але я встиг завважити, що́ він пропустив. «Мастурбація». Я відчув, як серце аж зайшлося від сорому. Лікар про все здогадався.

Мені приписали уколи з миш’яком. Кровотворча дія отрути за місяць вилікувала мене.

Але хіба міг хтось знати! Адже недокрів’я перебувало в химерному взаємозв’язку з моєю жадобою крові.

Вроджена нестача крові переросла в потяг до мрій про кровопролиття. Від цього недокрів’я гіршало, а це ще біль­ше посилювало жадобу крові. Життя серед виснажливих марних мрій поглиблювало й вигострювало мою уяву. Я ще не запізнався з творами де Сада, але під глибоким враженням сцени в Колізеї з «Куди ідеш, Господи?» вимислив власний театр людобійства. Юні гладіатори віддавали там життя задля розваги. Смерть неодмінно мала бути кривава й належно обставлена. Мене цікавили різноманітні способи й знаряддя страти. Приладдя для тортур і шибениця були відкинуті через відсутність крові. Вогнепальна зброя — пістолети, гвинтівки — теж не вабила. Я обирав найбільш первісне, варварське начиння — стріли, кинджали, алебарди. Щоб подовжити страждання, удари наносилися в черево. Жертва мусила кричати, щоб вчувалася безмежно довга, гірка, скорботна, невимовна самота. Лише тоді спалахували в мені розкоші життя й озивалися громовим голосом на той моторошний зойк. Чи ж не такі розкоші відчували стародавні мисливці?

У мріях я вчиняв справжню різанину улюбленою зброєю серед давньогрецьких воїнів, білих невільників Аравії, спадкоємців дикунських вождів, готельних ліфтерів, гарсонів, офіцерів, юнаків із цирку. Наче вандал-блюзнір, я вбивав тих, кого кохав, бо не знав, що значить кохати. А коли вони падали на землю, складав останній поцілунок на ще тремких вустах. Мені ніби хтось підшепнув знаряддя страти, де жертву припасовано до одного кінця рейки, а з другого кінця насувається всіяний кинджалами товстий дерев’яний щит у формі людини. На моїх фабриках смерті невгамовно крутилися верстати, переробляючи людей на підсолоджений кривавий сік у бляшанках на продаж. Безліч жертв зі зв’язаними за спиною руками перепроводжували в той Колізей, зведений у мозку школяра.

Спонука дедалі посилювалась, і врешті я вигадав, як мені здавалося, найжахливіше з приступного людині. Уяв­ною жертвою був ставний хлопчак — мій однокласник, вдатний плавець.

Підземелля. До таємної учти стіл накритий білосніжною скатертиною, сяють вишукані канделябри, обабіч тарілок розкладені срібні виделки й ножі. Стіл за раз і назавжди заведеним порядком прикрашений також гвоздиками. Єдине, що дисонує — завелика порожнеча посеред столу. Там, безперечно, міг би стояти величезний таріль, але його поки не внесли.

— Довго ще? — поцікавився в мене хтось із бенкетників. Його обличчя лишалося в темряві невидиме, та голос виказував статечного старого. Морок ховав обличчя всіх присутніх. У плямі світла маяли лише білі руки зі срібними ножами й виделками. Над столом плавало невиразне мурмотіння, наче перемовлялися пошепки чи мимрили собі під ніс. І більше жодного звуку, хіба що скрегіт пересунутого стільця порушував тишу похмурої врочистості.

— Гадаю, вже скоро, — відповів я, й запанувало непроникне мовчання. Моя відповідь вочевидь не дуже потішила бенкетарів.

— Піду подивлюсь, як справи, — я підвівся й прочинив двері до кухні. В одному її кутку кам’яні сходи вели нагору.

— Довго ще? — спитав я кухаря.

— Скоро, не хвилюйтесь! — відказав той, не підводячи очей від городини, яку нарізав. Товста розбірча дошка в добрих три квадратні метри була порожня.

Зі сходів згори залунав веселий голос. Другий кухар спускався, ведучи за руку мого крем’язня-однокласника. Хлопець був, як звикле, в довгих штанях і темно-синій тенісці, розстебнутій на грудях.

— А-а, це ти, привіт! — гукнув я невимушено. Той грайливо всміхнувся у відповідь, не виймаючи рук з кишень. Цієї миті кухар накинувся ззаду і схопив хлопця за горлянку. Бідолаха заборсався.

— Прийом дзюдо?.. Так, прийом... Як його там?.. Щоб тільки придушити, не на смерть... — гарячково думав я, стежачи за відчайдушною боротьбою. Голова хлопця раптом опала на м’язисті руки кухаря. Той без видимої напруги підніс бідолаху і вмостив на дошку. Підскочив другий і діловито стягнув теніску, штани, відстібнув годинник. На хлопцеві не лишилося нічогісінько. Він лежав горілиць, трохи розтуливши рота. Я припав до його губ довгим поцілунком.

— Нехай так лежить чи перевернути? — спитав кухар.

— Мабуть, краще, як є, — відповів я. Адже так було видно бурштиновий щит його грудей. Другий кухар зняв з полиці тареля західного кшталту завширшки якраз із людину. Таріль був чудернацький, з п’ятьма отворами з кожного краю.

— Узяли! — Двоє кухарів підхопили зомлілого й уклали горілиць на таріль. Вдоволено присвиснувши, кухар міцно прип’яв хлопця, пропускаючи мотузку крізь отвори по краях тареля. Його рухи виказували неабияку вправність. Голе тіло прикрасили зусібіч розлогим листям салату. На таріль поклали незвично великі сталеві ніж і виделку.

— Узяли! — Кухарі підняли таріль. Я розчахнув двері до їдальні.

Мене привітала тиша, але цього разу вдоволена. Тареля встановили на сяючий білиною вільний простір посеред столу. Я повернувся на своє місце й узяв з тареля ніж та виделку:

— Звідки почнемо?

Ніхто не відповів, але я відчув, як зусібіч обличчя звернулися до тареля.

— Тоді отут! — Я встромив виделку під серце. Кров бризнула мені просто в обличчя. Затиснутим у правій руці ножакою я неквапом відкраяв від грудей спершу тоненький шматочок...

Недокрів’я я позбувся, але «погана звичка» дедалі посилювалась. На уроці геометрії я не міг надивитися на наймолодшого з учителів, пана А. Він, подейкували, колишній тренер з плавання, мав засмагле під морським сонцем обличчя й басовитий голос рибалки. Взимку я списував з дошки, не виймаючи другої руки з кишені штанів. І несамохіть перевів очі з зошита на постать А. То підіймаючись на підвищення біля дошки, то сходячи з нього, він жваво пояснював якусь заплутану задачу з геометрії.

Еротичні муки вже вгризлися в моє повсякдення. Крізь постать молодого вчителя раптом прозирнув образ оголеного Геракла. Коли правою рукою вчитель писав крейдою формули, водночас стираючи щось ганчіркою в лівій, збори одягу в нього на спині нагадали мені рельєф м’язів на спині «Геракла, що натягає лук». І тут, просто на уроці, я не зміг утриматися від «поганої звички».

...Похнюпивши запаморочену голову, я на перерві вийшов на спортмайданчик. Надійшов ще один мій коханий без взаємності — другорічник.

— То що, ходив до Катакури на похорон? Як воно там?

Катакура, лагідний хлопчак, помер на сухоти. Його ховали позавчора. Почувши від приятелів, що по смерті обличчя стає зовсім нелюдське, демонічне, я пішов на похорон, підгадавши якраз до кремації.

— Нічого особливого, кістки як кістки, — відповів я не дуже чемно, аж раптом пригадав дещо втішне для нього. — А-а, знаєш, його мати просила тобі переказати, щоб забіг надвечір. Їй, мовляв, сумно, тож нехай приходить у гості.

— Йолоп! — Я аж остовпів, діставши міцного, хоч і дружнього, стусана в груди. Мій коханий зашарівся, мов дитина. В його очах затеплилася незвична для мене приязнь — приязнь до рів­ного собі. — Йолоп! — повторив він іще раз. — І ти, як усі, не кращий! Ич, підсміхається, хитрунець!

Я не відразу второпав. Якусь хвилю метикував, що до чого, розгублено всміхаючись. А тоді збагнув. Адже ма­ти Катакури була гарна, ставна, та й молода на вигляд удова.

Але зовсім уже в розпач ввергало мене те, що моє тугодумство викликала не необізнаність, а нетотожність моїх із ним зацікавлень. Як прикро, що я доходив того відкриття надто повільно: адже почуття несхожості таке виразне, невже важко було його передбачити! Мені дошкуляло, яка бридка, наче зарюмсане личко дитинчати, де ще не висхли сльози, моя незрілість, що змусила просто переказати запрошення жінки, гадаючи зробити йому приємність, замість простежити, як він це сприйме. Мене надто змучило мільйон разів ставлене самому собі запитання — чому все не може лишатись, як зараз, — щоб згадати його в цьому випадку. Ця остобісіла невинність мене губить! Щоправда, я гадав, ніби й мені під силу вийти з цієї скрути, як постаратися (як м’яко сказано!). Ніби й не здогадувався, що мені знавісніло не що інше, як частка справжнього життя, ніби вірив: те, що мені так остогидло, не є життя, то — мої вигадки!

Життя вимагало вирушати. Чи був я господарем свого життя? Може й ні, та все одно настав час, коли я мусив вирядитися в путь і волокти вперед свої важкі ноги.